Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
Твердити, ніби приклад цих добрих людей навчив Олівера покірливо зносити злигодні, я не беруся, дарма що я його біограф; але можу засвідчити, що протягом багатьох місяців він безмовно терпів кривди й знущання Ноя Клейпола, який аж казився від заздрощів: адже новому учню дісталися чорна патериця й капелюх із стрічкою, а він, перший учень, так і лишився при старому картузі й шкіряних штанях. Шарлотта ставилася до Олівера погано, бо погано ставився до нього Ной; а місіс Сауербері люто ненавиділа його, бо містер Сауербері виявляв до нього прихильність; отож між цими трьома особами, з одного боку, й
А тепер я підійшов до дуже важливої сторінки в біографії Олівера, бо мова піде про подію, яка, на перший погляд здаючись другорядною й незначною, врешті спричинилася до неабияких змін у його подальшому житті. Одного дня Олівер і Ной спустились, як завжди, в обідній, час у кухню, де їм залишили півтора фунта баранячих хребців, — але Шарлотту саме покликали нагору, і Ной Клейпол, голодний і злий, зметикував, що за цей короткий проміжок часу він зможе вволю позбиткуватися над юним Олівером Твістом.
Отож Ной задер ноги на застелений скатеркою стіл і ну розважатися: спершу він скубнув Олівера за чуба, смикнув за вухо і обізвав його підлизою; потім заявив, що неодмінно прийде подивитись, як Олівера повісять, і що рано чи пізно стане-таки свідком цього приємного видовища, а тоді перейшов до інших образливих зауважень, запас яких у злостивого вихованця притулку був невичерпний.
Та що всі ці знущання не давали бажаного наслідку — не доводили Олівера до сліз, — то Ной вирішив удатися до ще дотепніших жартів; перейшов на особисті випади, якими, до речі, не гидують і куди славетніші дотепники, ніж Ной, коли хочуть дошкулити до живого.
— Підкидьку, як поживає твоя мама? — почав Ной.
— Вона померла, — відповів Олівер. — І не чіпай її!
Кажучи це, Олівер спалахнув і почав важко дихати, губи й ніздрі його якось дивно затремтіли, що, на Ноєву думку, провіщало вибух плачу. Певний цього, містер Клейпол повів далі.
— А чого вона померла, підкидьку? — спитав він.
— Від розбитого серця, так мені казали старі богаділки, — мовив Олівер скоріше до себе самого, аніж до Ноя. — Я тільки тепер, здається, зрозумів, що значить померти від розбитого серця.
— Тра-ля-ля, підкидьку! — вигукнув Ной, спостерігши, що по Оліверовій щоці скотилася сльоза. — Чого ти рюмсаєш?
— Не через тебе, — відповів Олівер, похапцем стираючи сльозу. — Не радій.
— Та невже? — вишкірився Ной.
— Так, не через тебе! — гостро відказав Олівер. — І не смій мені більше говорити про неї. Не чіпай її — тобі ж буде краще.
— Мені буде краще? — вигукнув Ной. — Он як? Мені буде краще? Ох, підкидьку, ти добалакаєшся. Не чіпай його маму! Знаємо, хто вона така була, знаємо! О господи!
Тут Ной значущо похитав головою, зморщив, наскільки це можливо було, свого кирпатого червоного носа і, підбадьорений Оліверовим мовчанням, повів далі тим глузливим, удавано співчутливим тоном, що вражає найдужче:
— Розумієш, підкидьку, тепер уже цьому не зарадиш, та й тоді, звісно, ніяк було зарадити, і тому мені дуже прикро. Не тільки мені, всім нам прикро, і ми страшенно вболіваємо за тебе. Але ти повинен знати. Підкидьку, твоя мати
— Що ти сказав? — перепитав Олівер, різко підводячи голову.
— Звичайнісінька шльондра, підкидьку, — спокійно повторив Ной. — І її щастя, що вона померла, підкидьку, інакше їй довелося б тепер сидіти у Брайдуелі [20] чи гарувати на каторзі, а то й гойдатися на шибениці, і це таки найпевніше!
Почервонівши від люті, Олівер скочив на ноги, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, трусонув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю свою силу в один удар, звалив свого кривдника з ніг.
Ще хвилину тому Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою його зробило жорстоке поводження. Але тепер дух його збунтувався, і від смертельної образи, завданої матері, його кров скипіла. Груди його здіймались, очі палали, він випростався на весь зріст. Він був сам на себе не схожий; грізно дивлячись на свого боягузливого мучителя, кидаючи йому, поваленому, скорцюбленому від страху, виклик з не відомою досі для себе відвагою.
20
Брайдуел— виправна в'язниця в Лондоні, зокрема для повій, з дуже суворим режимом.
— Убивають! — зарепетував Ной. — Шарлотто! Пані! Цей новенький убиває мене! Рятуйте! Рятуйте! Олівер сказився! Шар-лот-то!
На крик Ноя озвалася голосним вереском Шарлотта і ще голоснішим — місіс Сауербері; перша вскочила до кухні з бічних дверей, а друга затрималася на хвильку на сходах, аж поки пересвідчилася, що там, унизу, ніщо не загрожує її життю.
— Ах ти ж, негіднику! — зарепетувала Шарлотта, щосили смикаючи Олівера за комір (а силою вона не поступалася атлетові, який щодня тренує свої м'язи). — Ах ти ж, не-вдяч-ний, ка-пос-ний, пас-куд-ний мер-зот-ни-ку! — І за кожним складом вона відважувала Оліверові добрячого стусана, про людське око супроводжуючи його вереском.
Кулак у Шарлотти був аж ніяк не легкий, але, боячись, що для приборкання розлютованого Олівера одного кулака буде мало, місіс Сауербері кинулася на підмогу: збігла зі сходів і, вчепившись у хлопця однією рукою, другою почала дряпати йому обличчя. За цих сприятливих умов Ной підвівся й став і собі гатити Олівера кулаками по спині.
Все це вимагало неабияких зусиль, а тому довго тривати не могло. Утомившись бити й дряпати, вони затягли Олівера, який пручався, борюкався і не втрачав бойового запалу, до льоху, де й замкнули. По тому місіс Сауербері впала на стілець і заридала.
— Боже мій, вона помирає! — вигукнула Шарлотта. — Ною, любий, мерщій склянку води!
— Ох, Шарлотто! — заговорила місіс Сауербері, насилу вимовляючи слова через брак повітря в грудях і надмір холодної води, яку Ной вихлюпнув їй на голову й плечі. — Ох, Шарлотто! Яке щастя, що він не зарізав усіх нас серед ночі!
— Так, пані, нам пощастило, — підтвердила та. — І, сподіваюся, це буде наукою хазяїнові. Хіба ж можна брати в дім цих гаденят, які з колиски стають убивцями й грабіжниками? Бідолашний Ной! Він уже конав, коли я забігла!