Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
— Що це? — пробурмотів він, змінюючись з лиця. — Їх тільки двоє? А де ж третій? Невже вскочили в халепу? Побачимо!
Кроки наближались; ось вони вже на площадці. Двері повільно відчинились, і Пройда з Чарлі Бейтсом, увійшовши, зачинили їх за собою.
Розділ XIII
Тямущий читач знайомиться з новими дійовими особами, а також з різними цікавими перипетіями, які пов'язані з цими особами й мають
— Де Олівер? — підвівшись, грізно спитав Фейгін. — Де цей хлопець?
Злодійчуки подивилися на свого наставника, очевидно, не на жарт перелякані його лютим виглядом, і збентежено перезирнулися. Але не відповіли нічого.
— Що сталося з хлопцем? — вигукнув старий, схопивши Пройду за комір і клену чи його на чім світ стоїть. — Кажи, бо вдавлю!
Містер Фейгін явно не жартував, і Чарлі Бейтс, який твердо вірив, що береженого бог береже, і зовсім не відкидав можливості, що другим буде задушено його, впав навколішки й зайшовся голосним, протяжливим, несамовитим плачем — чимось середнім між ревом скаженого бугая й капітанського рупора.
— Скажеш ти чи ні? — гаркнув єврей і трусонув Пройду так, що той тільки дивом якимсь не вилетів із свого просторого сюртука.
— Його злапали фараони, і край! — похмуро відказав Пройда. — Пустіть мене, чуєте!
Рвучко смикнувшись, він вискочив із сюртука, який залишився в руках старого, схопив довгу виделку і штрикнув нею, спрямовуючи в жилет веселого старого джентльмена; якби він поцілив, то Фейгінові довго було б не до смішків.
Фейгін, однак, відскочив із спритністю, несподіваною для такої немічної з виду людини, схопив кухоль і замахнувся ним, цілячи в голову нападника. Та в цю мить Чарлі Бейтс відвернув його увагу вже вкрай страхітливим виттям, і старий, нараз роздумавши, пошпурив кухоль з пивом у цього юного джентльмена.
— Що тут у вас в біса коїться? — пробурчав чийсь густий бас. — Хто це шпурнув кухоль? Ваше щастя, що попали пивом, а не кухлем, а то б я вам показав. Так-так, ясно. Хто ж іще, як не цей багатющий, загребущий, триклятущий старий єврей може розкидатися питвом? Людина склянки води даремно не вихлюпне, якщо, звісно, не навчилася дурити водопровідну компанію, а він… Що тут у вас сталося, Фейгіне? Хай вам біс, увесь шарф заляпали пивом!.. Ану, заходь, шолудива тварюко, чого став за дверима, наче соромишся свого хазяїна? Марш сюди!
Слова ці належали кремезному чолов'язі років тридцяти п'яти, убраному в чорний плисовий сюртук, дуже засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики й сірі бавовняні панчохи на товстих ногах з опуклими мускулястими литками, — дивлячись на такі ноги при такому вбранні, завжди відчуваєш, що їм чогось бракує, а потім здогадуєшся: кайданів! На голові в незнайомця був коричневий капелюх, а на шиї — брудна строката хустка, обтріпаними кінцями якої він стирав з обличчя пиво. Коли гість скинув хустку, то
— Заходь, чуєш? — прогарчав цей симпатичний громило.
До кімнати боязко прослизнув білий кудлатий пес з подряпаною мордою.
— Чого ти не зайшов відразу? — гаркнув на нього чолов'яга. — Може, тобі вже не підходить моя компанія, га? Лягай!
Для підкріплення наказу він штурхнув собаку ногою так, що той відлетів у протилежний кінець кімнати. Проте псові це, видно, було не первина: навіть не дзявкнувши, він згорнувся калачиком у кутку і, часто кліпаючи своїми злостивими очима, взявся розглядати кімнату.
— Ну, чим ти тут розважаєшся? — спитав чолов'яга, зручно вмощуючись на стільці. — Мордуєш малечу, ти, жмикруте ненаситний, старий кровопивце? Дивно, як вони тебе досі не зарізали. Бувши ними, я б тебе давно порішив. Так, бувши твоїм учнем, я б тебе давно вколошкав, а потім… ні, продати тебе я б, мабуть, не зумів, кому ти здався. Хіба що можна було б тебе заспиртувати й показувати як потвору, але таких великих банок, мабуть, не роблять.
— Ша, ша, містере Сайкс! — мовив, тремтячи, старий. — Нащо ж так голосно?
— Ану, без «містерів»! — гримнув здоровило. — Я твоїй чемності ціну знаю: чим ти ласкавіший, тим більше паскудство замишляєш. Ти знаєш, як мене звати, — так і називай. А прийде час, я свого імені не ославлю — будь певен!
— Ну, гаразд, гаразд, Білле Сайкс, — підлесливо забелькотів старий. — Я бачу, ти в поганому гуморі, Білле.
— Ти вгадав, — відповів Сайкс. — Але й тебе, певно, щось гризе, якщо ти розкидаєшся кухлями. Чи, може, тобі за іграшку — що кухлем кинути, що своїх виказати…
— Ти здурів? — скрикнув старий, хапаючи його за рукав і показуючи на хлопців.
Містер Сайкс задовольнився пантомімою: ніби зашморгнув вузол під своїм лівим вухом і звісив голову на праве плече; старий, видимо, чудово зрозумів, що це має означати. Потім злодійською говіркою, якою він звик висловлюватись і якої ми тут не наводимо, бо читач її однаково 6 не зрозумів, містер Сайкс зажадав склянку чого-небудь міцного.
— І дивись, не підсип туди отрути, — додав він, кладучи на стіл капелюха.
Сказано це було жартома, та якби він побачив, як лиховісно звузилися очі в старого, коли той, закусивши синю губу, обернувся до буфета, він переконався б, що ця засторога не зайва, бо веселому старому джентльменові й справді не чуже було бажання зміцнити виріб винокура.
Вихиливши дві-три скляночки, містер Сайкс зводив звернути увагу на юних джентльменів; ця люб'язність привела до розмови, в ході якої Пройда детально розповів, чому і як заарештовано Олівера, — дозволяючи собі трохи відхилятись від істини, а подекуди прикрашати її, як того, на його думку, вимагали обставини.