Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
По суті, Гей мав намір висміяти своєю дотепною сатирою все суспільство, і, ставлячи перед собою широку мету, він не думав про те, який приклад можуть подати його герої. Те саме можна сказати про чудовий сильний роман сера Едварда Бульвера «Пол Кліффорд» [12] , який аж ніяк не можна вважати твором, що має якесь відношення до цієї теми, і навряд чи автор мав таке на думці.
Яке ж воно, зображене на цих сторінках життя, щоденне життя-буття Злодія? В чому його чари для людей молодих і з порочними нахилами, яка його принада для найтупоголовіших недолітків? Тут ніхто не скаче учвал по осяяних місяцем вересових просторах, ніхто не бенкетує в затишній печері, немає ні розкішних убрань, ні гаптованих золотом камзолів, ні мережив, ні ботфортів, ні малинових курток з гофрованими манжетами, немає ніякого полиску, ніякої принади роздольного привілля,
12
Едвард Бульвер, лорд Літтон(1803–1873) — англійський письменник, у романах якого «Пол Кліффорд» (1830) та «Юджин Арам» (1832) позитивними героями виступають романтично ідеалізовані злочинці.
Однак деякі люди мають таку витончену й делікатну вдачу, що не можуть спокійно споглядати подібні жахи. Ні, злочин сам по собі їм не вадить, але злочинця, щоб задовольнити їхній смак, треба подати, як дорогу страву, з делікатною приправою. Маккароні [13] в зеленому оксамиті — це чудовий хлопець, а Сайкс у бумазейній сорочці — нестерпний. Місіс Маккароні, — дамочка в коротенькій спідничці й химерному вбранні, — варта того, щоб її зображали в живих картинах і на літографіях з текстами популярних пісень; а Ненсі, — простолюдинка в бавовняній сукні й дешевій талі, — неприпустима. Дивно, як Чеснота відвертається від брудних панчіх і як Порок, поєднуючись із стрічками та барвистими шатами, змінює, наче заміжня жінка, своє ім'я і стає Романтикою.
13
Маккароні — так називали в 70-х pp. XVIII ст. англійських чепурунів. Прізвисько пов'язане з літературною течією так званої «макаронічної поезії» XVI ст., для якої характерна суміш латині з національними мовами.
Але я ставив у цій книжці за мету показати правдиво геть усе, що стосується цих прославлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому й не приховав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розкуйовдженому волоссі Ненсі. Я не вірив у щирість тих, хто запевняв, що споглядати цих людей їм не дозволяє їхня витончена натура. Я не прагнув привернути їх на свій бік. Я не зважав на їхню думку, схвальну чи несхвальну, не домагався їхньої прихильності і не мав наміру їх розважити.
Про Ненсі говорили, що її відданість брутальному грабіжнику здається неприродною. І водночас заперечували проти Сайкса — досить непослідовно, як я насмілююсь гадати, — мовляв, він занадто шаржований, бо в ньому немає й сліду тих чеснот, проти яких заперечували, вважаючи їх неприродними у його коханки. Щодо останнього заперечення скажу одне: боюся, що на світі є такі черстві, бездушні люди, зіпсутість яких остаточна й невиліковна. Чи так, чи ні, я певен одного: такі люди, як Сайкс, існують, і якщо за ними стежити протягом того самого проміжку часу і за тих самих обставин, які зображено в романі, вони ні в чому не виявлять ні найменших ознак добрих нахилів. Чи то в їхній душі загинули всі кращі людські почуття, чи то струна, яку слід би торкнути і яку важко знайти, взялася іржею, — цього я не знаю, але певен, що нічим не погрішив проти істини.
Немає сенсу сперечатися про те, природні чи неприродні поведінка і вдача дівчини, вірогідні вони чи невірогідні, правильні чи неправильні. Вони правдиві. Кожен, хто спостерігав ці сумні тіні життя, повинен це знати. Починаючи з першої хвилини появи цієї бідолашної дівчини і закінчуючи тим, як вона кладе свою скривавлену голову на груди грабіжника, тут немає ніякого перебільшення ані вигадки. Це свята правда, бо цю правду бог залишає в серці безпутних і нещасних; у них ще жевріє надія — остання чиста краплина води на дні замуленого колодязя. В ній найкращі й найгірші сторони нашої натури, в ній багато найогидніших її рис, але в і найшляхетніші; це — суперечність, аномалія, сполучення, яке здається неможливим, але це — правда. Я радий, що її поставили під сумнів, бо якби я не мав твердої впевненості в тому, що цю правду треба сказати, остання обставина позбавила б мене будь-яких вагань.
Тисяча вісімсот п'ятдесятого року один несповна розуму олдермен привселюдно оголосив у Лондоні, що острова Джекоба немає і ніколи не було. Проте й тисяча вісімсот шістдесят сьомого року острів Джекоба (місце й донині
Розділ І
оповідає про місце, де народився Олівер Твіст, і про те, за яких обставин це сталося
Серед громадських закладів одного міста, яке з багатьох причин я краще не називатиму ні його справжньою, ні вигаданою назвою, є заклад, що віддавна існує майже у всіх містах, великих та малих, а саме — робітний дім; і в цьому робітному домі, дня, місяця й року, що їх я теж не збираюся повідомляти, бо для читача вони, принаймні поки що, не мають ніякого значення, народився смертний, чиє ім'я ви бачите у назві цього розділу.
І ще довго по тому, як парафіяльний [14] лікар ввів прибульця у наш світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи одержить хоч яке-небудь ім'я, лишалося вельми сумнівним; якби ні, то, мабуть, і життєпис цей не з'явився б, а коли б і з'явився, то, складаючись із однієї-двох сторінок, безперечно, уславився б як взірець найстислішої і найправдивішої біографії в літературі всіх часів та народів.
Хоч я зовсім не схильний твердити, що поява на світ у робітному домі є найбільшим, найзавиднішим щастям, яке тільки може випасти на долю людини, мені все ж таки хочеться підкреслити, що для Олівера Твіста така обставина була найкраща з усіх можливих. Річ у тім, що Олівера дуже важко було змусити до того, щоб він дихав самостійно, — щоправда, це діло досить марудне, але, внаслідок звички, воно стало вкрай необхідне для нашого існування. Тож деякий час він лежав, хапаючи ротом повітря, на повстяному матрацику, перебуваючи в нестійкій рівновазі між світом цим та потойбічним, причому до останнього явно ближчий. Якби протягом цього короткого проміжку часу Олівера оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі лікарі, то йому напевне неминуче настав би кінець. Та що поряд не було нікого, крім старчихи, в голові якої туманилося від кількох кухлів пива, і лікаря, який виконував свої обов'язки за угодою з парафією, то Олівер і Природа боролися сам на сам. Поборсавшись ще трохи, Олівер нарешті вдихнув повітря, чхнув і сповістив мешканців робітного дому про появу в парафії ще одного зайвого рота криком таким гучним, якого тільки можна було сподіватись від немовляти чоловічої статі, що більше ніж три з чвертю хвилини було позбавлене такого корисного знаряддя, як голос.
14
Парафія— тут адміністративний, а не церковний, як було раніше, район в Англії, створений спеціально для впровадження закону про бідних, прийнятого 1834 р. Згідно з цим законом офіційна допомога біднякам могла здійснюватися тільки через робітний дім, тобто притулок для злидарів, де були заведені справді тюремні порядки.
Тільки-но Олівер подав цей перший доказ справної діяльності своїх легенів, клаптяна ковдра, абияк накинута на металеве ліжко, заворушилася, бліде обличчя молодої жінки насилу підвелося з подушки, й кволий голос, затинаючись, вимовив:
— Дайте мені глянути на дитину і вмерти.
Лікар сидів обличчям до каміна, то гріючи, то потираючи руки. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши в головах ліжка, сказав тепліше, ніж від нього можна було сподіватись:
— Отакої! Вам ще рано говорити про смерть.
— Та що це вона, господь з нею! — озвалася й бабка, квапливо ховаючи до кишені зелену пляшку, до якої з видимою насолодою прикладалась у кутку кімнати. — Господь з нею! От коли вона проживе стільки, як я, та приведе тринадцятеро діточок, та з них виживуть лише двоє, та й ті скнітимуть, як і мої, з матір'ю в робітному домі, отоді їй буде не до смерті! Господь з нею! Візьми себе в руки, ластівко, ти ж тепер мати!
Певно, така принадлива картина майбутнього материнства не справила належного враження. Хвора похитала головою й простягнула руку до дитини.
Лікар подав їй немовля. Вона палко притисла холодні безкровні уста до його чола, провела руками по своєму обличчю, безтямно озирнулася довкола, здригнулась, упала на подушку — і вмерла. Їй розтирали груди, руки, скроні, але даремно — серце зупинилося назавжди. Їй говорили про надію й утіху. Але вона давно їх утратила.
— Ні, це кінець, місіс… не знаю, як вас звати, — мовив нарешті лікар.
— Атож, кінець. Бідолашна жіночка! — підтвердила бабка, підхоплюючи корок від зеленої пляшки, що впав на подушку, коли вона нахилилася, щоб узяти дитину. — От бідолашна!