Пригоди Омкая
Шрифт:
Дика голодна зграя, побачивши на снігу кров і поранених вовків, накинулась на них і за кілька секунд розірвала.
Покрутившись на місці, хижаки подалися слідом за нартами. Вони поділилися на дві групи і почали обходити упряжку з двох боків.
Вовки бігли один за одним ланцюжком метрів за двісті від нарт. Дедалі прискорюючи біг, хижаки намагалися випередити нарти. Цю небезпеку Чочой передбачав. Спустившись з горба, він поїхав спочатку на рівнину, але зрозумів, що поки упряжка досягне мети, вовки зімкнуть коло. Тоді Чочой звернув направо до широкого яру — він поспішав добратися до скелі і під нею заховатися.
Через деякий час права зграя вовків також підбігла до яру і погналася за упряжкою.
Чочой
Щоб полегшити вантаж, Чочой скинув з нарт нерп'ячу тушу, взяту з дому для собак. Він вирішив викинути все: і кукуль, і клунок з харчами, і казан. Він уже перерізав вірьовку, якою було прив'язано казан, коли один собака, знесилившись, впав і, потрапивши під полозок, загальмував упряжку. Нарти круто завернули вбік, а через це повернулись і собаки. Упряжка помчала просто на вовків.
Не тямлячи себе від страху, не знаючи, що робити, старий у відчаї почав кричати і тарабанити прикладом гвинтівки по казану. Наче велетень, який несподівано прокинувся, казан здригнувся і затрубив рокітливим басом. Вовки шарахнули в сторони, відбігли кроків на п'ятдесят і, здивовані, зупинились. Розгублений Чочой зовсім не правив собаками. Він без упину тарабанив по казану і несамовито кричав. Собаки, залишені на самих себе, кидались то вправо, то вліво. Врешті вони помчали в улоговину. Звичайна тундрова улоговина, купиняста, з глибокими ямами і нерівностями була завалена свіжим пухким снігом. Нарти з розгону врізались у сніг і вдарились бортом об виступ, казан злетів з нарт, перекинувся догори дном і ліг одним краєм на високу купину. Упряжка зупинилась. Несподівано щаслива думка майнула в старого. Він висмикнув з-за пояса ніж і перерізав посторонки. Пущені на волю собаки кинулись урозтіч. Одні — через яр, на другий бік, інші — вздовж яру. Возки погналися за собаками. Підібгавши хвости, собаки мчали по тундрі, віддаючи все, що було ще не витрачено у їхніх напружених до краю м'язах. У них залишився єдиний шанс на життя: втекти від ворога. Але хижаки швидко наздоганяли собак і вмить розривали. Зараз вони гналися за останньою жертвою. Чорний великий собака, як вітер, летів по рівнині, Це був Соболь — вожак упряжки. Він біг у той бік, де на краю вечірнього неба була його батьківщина.
Ставши на нарти, Чочой гадав: «Чи добіжить?» — і серце йому завмирало.
Хижаків було з тридцять. Вони неслись навскач. Відстань між собакою і вовками становила зараз метрів зо двісті, і Соболь міг сподіватись на удачу, але ремінний посторонок, прикріплений до алика, волікся кінцем по снігу, заплітався за ноги і затримував біг. Відстань між собакою і вовками щосекунди скорочувалась.
Проскочивши невелику низину, Соболь звернув на вузьку прогалину, вздовж якої тягнувся кам'яний бар'єр, порізаний поперечними тріщинами і щілинками. Частина вовків повернула за собакою, а решта їх побігла вліво від бар'єру, в обхід Соболю.
Чочой хвилин п'ять стояв і, простягнувши вперед руки, благально шепотів крізь сльози:
— Соболь, друже! Доганяють, не здавайся… Ну, ну, натисни ще… Ще трохи!..
Соболь не чув Чочоя. У цю мить вовки, вдершись через бар'єр на прогалину, вискочили йому назустріч. Соболь повернув було назад, але перед ним, вишкірившись іклами, майнули вовчі пащеки. Він відсахнувся і проскочив через тріщину за бар'єр.
Втративши здобич, хижаки метались по прогалині, налітаючи один на одного, гарчали і затівали бійку.
Чочой бачив, як Соболя знов оточили вовки, як він стрибнув на великий камінь, потім на другий, третій… і зник. Далі все злилося
Довго стояв Чочой і все дивився на спустілу пагорбисту тундру, йому залишалося одно: йти до стійбища пішки.
Присівши на нарти, Чочой вийняв з мішка запасні оленячі панчохи-чижі, хутряні рукавиці, торбази і перевзувся. Порожню сумку для набоїв він пожбурив убік. Перекинувши через плече клунок з харчами, старий вирушив у дорогу.
З того боку, де зник Соболь, з'явились маленькі сіруваті плями, вони все збільшувались і беззвучно котилися по снігу.
— Чи не упряжки йдуть? — пожвавішав старий.
Але відразу ж колючий холодок ковзнув по його спині: вовча зграя поверталась назад. Чочой кинувся до нарт. Хижаки бігли риссю Ось вони вже зовсім близько. Вже добре видно їхні незграбні голови і стальний блиск очей. Чочой схопив гвинтівку, але, згадавши, що набої всі витрачено, відкинув її. Він метався біля нарт. Без усякої потреби шпурнув чайник, кукуль, мішок з запасним одягом. І раптом його увагу привернув казан, край якого спирався на купину і був трохи піднятий. Старий поспішно зняв з себе широку хутряну кухлянку і, залишившись у ватяній тілогрійці, став на коліна і вповз під казан. Яма між купинами, виявилось, була досить глибока, і в ній можна було стояти на колінах, майже не пригинаючись. Чочой збагнув, що хижаки легко можуть скористатися цим самим лазом. Він спробував спиною підняти казан і зрушити його з купини, але казан не піддавався. Тоді Чочой уперся коліньми у вінця казана і короткими ривками почав штовхати його. Казан ворухнувся і осів дещо глибше, хоч щілина повністю не закрилась.
Озброївшись ножем, старий приготувався охороняти вхід до сховища.
Хижаки гасали навколо чорного ковпака, стрибали через нього, обнюхували. Один вовк навіть лизнув нахололий на морозі казан, але зразу ж відскочив, виснувши.
Чочой чув, як вовки гребли лапами сніг, підкопуючись під казан, і пробував злякати їх — стукав ручкою ножа по дну і стінках казана.
До самої ночі тривала боротьба між людиною і розлюченими хижаками. Коли потемніло, напад несподівано припинився. Але вовки не пішли. Вони лежали біля казана, не зводячи з нього очей.
Чочой вирішив, що вовки дали йому спокій і подалися геть, в пошуках легшої здобичі. Чочой полегшено зітхнув і відчув раптом непереборний тягар і втому з усьому тілі. Думки плутались, у вухах гуло, і все, що діялося з ним хвилинку тому, — страх і близька смерть — розвіювалось зараз, втрачаючи свою гостроту, йому здавалось, що нічого з ним не трапилось. Він просто заліз у цю маленьку чорну ярангу, прокоптілу димом, щоб зігрітися в ній і відпочити. Він так мало спав і така довга була дорога. Він задрімає зараз і навіть роздягатися не буде, обіпреться об стінку яранги і подрімає. Звичайно, погано, що він собак не нагодував. У нього ще чимало м'яса лежить на нартах. Можна навіть збільшити порції і як слід нагодувати тварин. Мабуть, він встане зараз і піде. А втім, ні… потім… З дороги собакам завжди треба дати невеликий відпочинок, а потім уже годувати їх… Так, так! А зараз можна сісти трохи вигідніше — простягти ноги і відпочити… Ось так…
Прихилившись до стінки казана, старий не чув, як одна нога його повільно випросталась і вистромилася з-під казана в щілину…
Чочой несамовито закричав спросоння від нестерпного болю і смикнув ногу. Але хижак стиснув її іклами і не відпускав. Вовк вперся задніми лапами в купину і все глибше і глибше просував лобасту голову під чавунний ковпак. Із горла хижака виривався придушений хрип: казан душив йому шию. Чочой ударив його ножем у горло. Вовк висмикнув голову з-під казана і, смертельно поранений, похитуючись, посунув до яру. Почувши запах крові, голодна зграя накинулась на нього і роздерла…