Пригоди Румцайса
Шрифт:
Та Румцайс приклав до носа долоню з розчепіреними пальцями, помахав ними і сказав:
— А оце ти бачив?
І зник.
Пан князь поклав яєчка назад у гніздо і заволав, аж листя на дубочку зашелестіло:
— Ну, начувайся, Румцайсе! Пошлю на тебе військо! Клятий розбійник!
Потім князь кивнув Пінскеру і хутко помарширував з лісу до Їчина, щоб не встиг охолонути його гнів.
У Ржаголецькому лісі стихло, молоді дубки розпростували зім'яті гілки. Румцайс вийшов із схованки і засвистів, мов у тоненьку
Так і натрапила на нього русалка Андулка, що жила у полі під Ржаголцем. Вона прийшла у ліс зібрати пахощі конвалій і, побачивши Румцайса, мовила:
— Гай-гай, Румцайсе, очима яєчок не нагрієш! Треба подбати про них інакше.
Та Румцайс не знав, що йому робити, ще ніколи жоден розбійник не виводив зябликів із яєчок. Спершу він заховав яєчка собі під капелюх, де тепліше, потім — у кишеню й за пазуху. Та Андулка щоразу говорила:
— Не можна. І так не можна! Ти ж їх поб'єш, ти їх подушиш, ти їх потовчеш.
Румцайс зрештою так розгубився, що простяг руку до пояса по пістоль і одне по одному опустив туди всі шість яєчок, наче монети у карнавку. Потім обережно заткнув пістоль клоччям.
— Отак, може, й годиться, — сказала Андулка і побігла далі в ліс шукати своїх двоюрідних сестричок — лісових мавок, щоб ті показали їй, де ростуть конвалії.
Пістоль, заряджений шістьма яєчками, Румцайс засунув знову за пояс. Та ледве зробив він кілька кроків, як у Їчині засурмили військові сурми, і луна від них линула аж у Ржаголецький ліс.
— Пан князь слів на вітер не кидає,— промовив Румцайс. — Оце ж він піднімає солдатів.
А в Їчині на майдані сурмили у сурми і били в барабани; князівське військо марширувало і готувалося до походу.
Із замкового вікна похмуро позирав князь і гукав униз:
— Гармати зарядити чорним порохом і залізними ядрами! Щоб мені застрелити Румцайса!
Гармаші зарядили три гармати, запрягли коней і помчали імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.
Їчинські дівчата бігом подалися купувати чорні хустинки.
— Бідний Румцайс!
Пономар із костьолу святого Якуба бив у жалобний дзвін.
Солдати тим часом доїхали до Ржаголця. Навели гармати, капрал ступив три кроки вперед і закричав:
— Гей, Румцайсе, вилазь із лісу, нам треба тебе застрелити!
В лісі нічого не поворухнулося, тільки пташка-зяблик кликала і кликала сумно своїх діток.
Командир гармашів погукав удруге, а потім утретє.
Після третього разу заблик замовк, а з лісу вийшов Румцайс. Руку він тримав на пістолі і підходив до солдатів ближче і ближче.
— Стій і далі ані кроку! — закричав капрал. — Будемо стрілять насправжки, не допустимо промашки!
— Та добре вже, стоятиму тихо,
На слові «три» натиснув Румцайс курок, а гармаші смикнули за шнури гармат. Але шнури були задовгі, і Румцайсів пістоль вистрілив раніше. Постріл був неголосний, пістоль пшикнув — та й усе. Князівські солдати чекали кулі в серце, та з пістоля вилетіли один за одним шість зябликів. А сьома пташка ту ж мить покликала їх до себе на узлісся.
Зяблики посідали на гілках і заспівали. Голосочки у них були ніби із срібла відлиті. Вони так гарно співали, що зразу привабили польову русалочку Андулку і шість її двоюрідних сестер — лісових мавок.
Солдати покидали свої гармати, побігли до вродливих дівчат і запросили їх танцювати.
Про той бал гармашів і лісових русалок розповідають у Їчині до сьогоднішнього дня.
3. Як Румцайс замкнув князя у башті
На буковій гілці сиділи дві сороки, а під деревом Румцайс варив розбійницьку юшку.
Старша сорока і каже:
— Чи це не той?
А молодша:
— Та, мабуть, він.
— Авжеж, це я, — кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. — А що там таке?
Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами:
«РУМЦАЙСЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ У ЗАМОК, ЩОБ ЗАГРАТИ НА СОПІЛКУ В ЗАМКОВІЙ БАШТІ, — ТИ БОЯГУЗ!»
А внизу стояв підпис самого князя.
Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли:
— Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками!
— Нікуди не ходи! — крикнула йому старша сорока.
А молода додала:
— Там тебе схоплять!
Румцайс тільки знизав плечима.
— Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі.
Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива.
Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина.
Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались.
— Так я і до замку не доберуся, — сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів:
— Підстрижи мені бороду і чуприну.
Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл.