Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

— Чого ви на мене так витріщились? — відчайдушно крикнула зозуля.

— Щоб побачити, яка ти! — зареготали птахи.

— Ну, то й побачите! — гукнула зозуля, вискочила з годинника і почала літати по Ржагольцю. Літала від гнізда до гнізда і в кожному присідала на хвилинку.

— Що ти там робиш? — кричали птахи.

Та зозуля ані мур-мур. Коли ж облетіла всі гнізда, спокійно повернулася у свою хатку на годиннику.

За кілька днів прийшов годинникар Семерад до Румцайса по зозулю.

Румцайс провів його до годинника, що висів на буковій гілляці, зозуля вискочила із своєї хатки і тричі закувала. Семерад подивився на свій кишеньковий годинник:

— Правильно. За секунду — третя година.

Подякував він Румцайсові, зняв годинника з гілляки і відніс до Їчина.

Того ж таки дня пополудні прибирала Манка розбійницьку печеру, а Румцайс пішов у ліс — покуняти десь на м'якенькому моху, поки скінчиться те прибирання. Ліг він під дерево, але тільки склепив очі, як прилетіла пташка-повзик і сердито зацвірінькала до нього. Румцайс відігнав її капелюхом і знову закуняв. Та тут до нього почали злітатися сойки, дубоноси, снігурі, іволги, дятли. І всі були сердиті на Румцайса.

— Ото лихо! Що це у нас сьогодні в лісі коїться? — позіхнув Румцайс і сів.

Тут птахи накинулися на Румцайса так, що мусив він устати, і погнали його від гнізда до гнізда. Румцайс не повірив своїм розбійницьким очам: у кожному гнізді сиділа маленька зозуля з годинника.

На другий день з ранку до вечора лазив Румцайс по деревах, вибираючи зозульок із гнізд. Потім разом із Манкою усіх їх віднесли до годинникаря Семерада. Семерад наробив годинників, поставив на кожний маленьку хатку, а всередину пустив зозульок.

До своєї розбійницької печери Румцайс і Манка такого годинника не взяли, щоб зозуля не виказала їх лісникам пана князя.

Зате у Їчині ще довго після того зозулі кували й кували, як у лісі.

8. Як Румцайс ходив по дині

Розбійницькі харчі одноманітні — юшка з чого трапиться, коржі з зерна, потертого між двома каменями, інколи — м'ясо, зварене в казані або спечене. От якось по обіді й почав Румцайс ковтати слинку.

— Що це з тобою? — спитала Манка.

— Ох і захотілося ж мені дині!

— Та й мені. Я й забула, коли востаннє їла диню з медом лісових бджіл, — зітхнула Манка.

— То я пішов по диню, — сказав Румцайс.

Подався він на баштан аж під горою Радгошть, та по дорозі спіткала його нова пригода. Почув він, як гірко плаче якась пташка і, коли підійшов ближче, побачив галку, що застрягла в терновому кущі. Обережно визволив він її, розгладив пір'ячко і сказав:

— Надалі будь обережніша, дивись, куди лізеш.

Галка блимнула на нього

оком і відповіла:

— Надалі будь обережніша, дивись куди лізеш.

— А що б ти ще могла сказати? Адже ти вмієш тільки повторювати, — засміявся Румцайс і пішов далі.

Незабаром опинився він на баштані. Динь там було так рясно, що аж очі розбігалися. Румцайс вибрав найбільшу. Взяв її в руки і хотів уже відкрутити від стебла, коли раптом хтось ухопив його за руки. Це був їчинський бурмистер Фіштула. Клацнули замки, і на руках у Румцайса опинилися залізні браслети.

— Я стежу за тобою, Румцайсе, відтоді, як ти образив славетні ноги війта Гумпала, — задоволено промовив Фіштула. — І нарешті спіймав тебе на баштані!

Із наручників Румцайс легко б визволився, якби не були вони із шліфованої сталі і не вп'ялися б так у зап'ястя. Бурмистер Фіштула взяв Румцайса під руку і повів у в'язницю.

Та тільки ступили вони кілька кроків, як закружляла над ними галка. Це була та сама, що їй Румцайс допоміг визволитися із тернового куща. Повільно спустилася вона вниз і трохи не сіла Фіштулі на голову.

— Ти мені гляди! — суворо сказав їй Фіштула.

— Ти мені гляди! — відповіла галка і полетіла геть.

Бурмистер Фіштула привів Румцайса в комірчину, що була під самісіньким дахом міської в'язниці. Посеред комірчини стояв товстий мурований стовп. Коли за тим стовпом хто-небудь ховався, його було зовсім не видно. А віконце в тій комірчині було, як чотири долоні, і на ньому — міцні грати.

Фіштула не помітив, що на ґратах сидить галка, ніби вітаючи гостя.

— Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — промовив Фіштула і замкнув за собою дубові двері.

Манка тим часом наточила горщик меду від лісових бджіл і сіла чекати Румцайса з динею. А Румцайс усе не йшов і не йшов. Раптом щось зашелестіло біля входу до печери, і до Манки підлетіла чорна, як смола, галка.

— Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, — сумно промовила галка.

Як почула це Манка, відразу зрозуміла, що з Румцайсом сталася біда. Відсунула вона горщик із медом і побігла мерщій до Їчина. Вона думала, що Румцайсові знову вигадала якусь капость княгиня Майолена.

А у в'язниці все було так, як і завжди. Трохи згодом Фіштула прийшов нагору і зазирнув у комірчину, чи в'язень не вчинив чогось недозволеного.

Румцайс мовчки походжав довкола стовпа, і Фіштула задоволено дивився на нього від дверей. Нарешті йому надокучило дивитися, і він хотів був завести з Румцайсом мову про що-небудь, але Румцайс начебто не бачив його. Він ходив та ходив навколо стовпа і мугикав пісеньку:

— Трададада-дададада-діядадада-традада.

Аж тут прилетіла галка. Блимнула оком на Фіштулу і вмостилася на ґратах. Хвилинку послухала Румцайса, а тоді почала за ним: