Пригоди Румцайса

Чтвртек Вацлав

— Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині.

Війт забринькав собі пальцем по губі.

— Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки.

Найтаємніший радник суворо промовив:

— Цього мало.

— А ще помічник учителя Вочічко, — пригадав війт. — Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами.

— Іскрою цеглу не випалиш, — засміявся по-вченому найтаємніший радник.

Війт зітхнув, наче з ковальського

міха:

— А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована?

Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:

— А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?

Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман — це все одно, що вогневик.

— Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, — процідив через губу війт. — А жару в ньому, як у розпеченому залізі.

Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:

— Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.

— Це діло не пройде! — сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.

Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників.

Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми.

Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта.

Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе:

— Ну й утнув ти, Румцайсе! Ну й пошився ти в дурні!

Манка на те ані словечка. Тільки Румцайсові підсунула три жмені налусканих горішків. Коли доїдав третю жменю, наче щось шпигнуло його, і в голові у Румцайса майнула думка, що треба зробити.

— Чуєш, Ціпісеку? — промовив Румцайс. — Я вже знаю, що і як!

Подякував вій Манці за горіхи і вирушив з Ціпісеком просто до цегельні.

Там війт уже замурував вогневика у піч.

— Сто чортів! — вигукнув Румцайс. — Це не діло!

І почав дивитися, що буде далі.

Біля печі на високому камені стояв найтаємніший радник. На нижчому камені стояв війт, готовий теж в усе стромляти свій ніс. А на голій землі — усі дванадцять засідателів магістрату, щоб злим словом розгнівати вогневика, а той щоб випалив цеглу.

На самому вершечку димаря сидів служник із ратуші Котрч, щоб переказувати вогневику через димар, як його лаятимуть засідателі.

Румцайс гострим розбійницьким поглядом окинув піч.

У цю мить найтаємніший радник кивнув пальцем війтові, а війт мізинчиком дав знак засідателям магістрату. Ну, а ті й почали за чином:

— Ах ти, вогневик-загаслик!

— Ах ти, вогневик-дурневик!

— Ах ти, вогневик-холодник!

— Ах ти, вогневик-цеглопік!

А Котрч усе це переказував униз, у піч.

Бракувало хіба що якогось одного словечка, щоб вогневик остаточно розлютився і почав випалювати війтову цеглу. Та в цей час Румцайс помітив маленькі дверцята для повітря, які має кожна піч у цегельні.

— Гайда в ті дверцята, — прошепотів вій Ціпісеку на вухо. — І добрим словом утіш там вогневика, щоб від злості не взявся вогнем.

Ціпісек подався прямо туди і так спритно, що ніхто й не помітив його. Умостився в печі поряд з вогневиком, і, коли того сварили, щоразу говорив щось навпаки.

— Кричіть, кричіть, все одно мене не розпалите, — бурчав собі під ніс вогневик, спокійно сидячи в печі.

Зрештою найтаємніший радник почав дивуватися, що піч все ще холодна, мов лящ у річці.

— Відчиніть мені отут, — мовив він, — я зазирну туди по-вченому.

Вибили киркою камінь у стіні, і найтаємніший радник притулив до дірки голову. Тут і побачив його зсередини вогневик. Розіскрився він, розпалився і вилетів з нього такий язик полум'я, що погнав найтаємнішого радника по імператорській дорозі прямо до Відня. Старості той вогонь обсмалив носа, а засідателям — поли. Наче вітром здмухнуло їх усіх до самої ратуші.

Тоді Румцайс і каже Ціпісеку:

— Ну, біжи додому.

А вогневику:

— Коли трохи прохолонеш, приходь і ти до нас.

10. Як Румцайс допомагав мисливцю Робатку заряджати рушницю

Одного дня збирала Манка ягоди на просіці, коли раптом бачить — жене від Їчина якась бабця. Край спідниці підхопила у жменю, з щиколоток тільки порох сиплеться. Жене як навіжена.

— Ой людоньки, що ж це діється!? Це ж вони проти самого боженьки йдуть! — вигукувала вона біжучи.

Манка вкинула жменьку ягід у дзбанок із кори та й питає:

— А що ж такого сталось у Їчині?

Баба спішилася на хвильку:

— Лечу мерщій до Кбелніце, щоб і вони взнали про новину. Пан князь покликав у гості графа із Шпаєра, а той привіз із собою залізного зайця!

А той заєць і справді бігав, морщив ніс і взагалі поводився, як живий, тільки ж увесь він був із заліза.

Незадовго перед тим узяв їчинський князь до себе на службу молодого мисливця. Звався він Робатко, і був то чоловік лісові на втіху. Кулю мав тверду, постріл вірний, а серце добре.