Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
«Принаймні, — мовив він, — ти не дозволиш їм заарештувати мене одразу ж. Заради нашого спільного добра дозволь мені піти хоча б на п’ять хвилин».
«Щоб ти втік чи приховав крадене?!» — вигукнув я.
Зрозумівши увесь жах того становища, у яке я потрапив, я благав його подумати про те, що на карту поставлено не тільки моє ім’я, а й честь набагато вищої особи, що це призведе до скандалу, який сколихне всю країну. Цьому можна запобігти, якщо лише він скаже, що зробив з трьома каменями.
«Подумай як слід, — казав я, — адже тебе застукали на місці; визнання тобою вини не збільшить її. Навпаки, коли ти скажеш, де берили, то допоможеш виправити становище, й тобі все забудуть
«Побережіть своє пробачення для того, хто його потребує», — гордовито відказав Артур і відвернувся. Я побачив, що він такий роздратований, що ніякими словами його не вблагати. Залишався тільки один вихід. Я покликав інспектора й віддав Артура під арешт. Поліція негайно обшукала його самого, кімнату, кожен куток у будинку, але там не було й сліду каменів. А негідний хлопчисько і рота не розтулив, незважаючи на наші прохання й погрози. Цього ранку його відвезли до тюрми, а я, скінчивши справи в поліції, побіг просто-таки сюди — благати вас докласти всіх зусиль, щоб розкрити цю справу. В поліції мені відверто сказали, що навряд чи зможуть допомогти. Я готовий до будь-яких витрат. Я вже пообіцяв тисячу фунтів винагороди. Боже мій, що мені робити? Я втратив свою честь, камені й сина за одну ніч. Що мені робити?
Він схопивсь обома руками за голову й захитався, мов дитина, нездатна висловити своє горе.
Шерлок Холмс посидів кілька хвилин мовчки, насупивши брови і втупившись очима в камін.
— Чи багато гостей приходить до вас? — спитав він.
— Ні, хіба що партнер із сім’єю та ще зрідка Артурові друзі. Нещодавно кілька разів був сер Джордж Бернвелл. А більше ніхто, здається, не приходить.
— А самі ви часто буваєте на людях?
— Артур — так. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домувальники.
— Дивна річ для молодої дівчини.
— Вона відлюдкувата. До того ж і не така молода. їй двадцять чотири роки.
— Ця пригода, як ви казали, начебто приголомшила її?
— Страшенно! Ще більше, ніж мене.
— Ви не маєте жодного сумніву в тому, що ваш син винний?
— Які там сумніви, коли я своїми очима бачив діадему в його руках?
— Я не вважаю це за остаточний доказ. Чи були ще пошкодження на діадемі?
— Так, її було зігнуто.
— А чи не думаєте ви, що він просто намагався випрямити її?
— Хай Бог благословить вас! Ви хочете його виправдати для себе й для мене. Але навряд чи це вдасться вам. Що він тоді робив у моїй кімнаті? Якщо він не мав лихого наміру, то чому мовчав?
— Усе це так. Але якщо він винний, то чому не пробував брехати? Його мовчанка, як на мене, заперечує обидва припущення. І взагалі тут є кілька дивних подробиць. Якої думки поліція про шум, що розбудив вас?
— Вони вважають, що то Артур необережно грюкнув дверима до спальні.
— Отакої! Людина, що йде на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити всю челядь. А що вони кажуть про зниклі камені?
— Вони й досі простукують стіни і оглядають меблі, сподіваючись знайти їх.
— А чи оглядали вони околиці будинку?
— Вони добряче попрацювали. За якусь хвилину обнишпорили весь садок.
— Ну, мій любий сер, — мовив Холмс, — хіба ви не бачите, що все набагато складніше, ніж гадаєте і ви, й поліція? Вам ця справа видається простою, а мені — надзвичайно заплутаною. Судіть-но самі, ось що виходить по-вашому. Ваш син підводиться з ліжка, з великою небезпекою для себе пробирається до вашої туалетної, відмикає бюро, дістає діадему, щосили відламує її шматок, виходить і ховає десь три камені з тридцяти дев’яти, причому так хитро, що їх ніхто не в змозі відшукати, а потім повертається з рештою тридцятьма шістьма до кімнати, де його можуть якнайлегше
— Але що могло бути інше?! — вигукнув у відчаї банкір. — Якщо він не мав на думці лихого, чому він цього не пояснив?
— Це вже наша справа — розгадати загадку, — відповів Холмс. — Коли ваша ласка, містере Голдере, ми вирушимо разом з вами до Стрітема й пожертвуємо якоюсь годиною, щоб поглянути на все це зблизька.
Мій друг наполягав, щоб я поїхав з ним у цю подорож. Я охоче погодився, бо історія, що її ми вислухали, пробудила в мені цікавість і співчуття до бідолахи. Правду кажучи, синова вина здавалася мені так само незаперечною, як і нещасному батькові, і все ж таки я вірив у Холмсове чуття, бо знав, що коли його не задовольнили пояснення, то є певна надія. Впродовж усієї дороги до південного передмістя він не сказав жодного слова, лише сидів у глибокій задумі, похиливши голову й насунувши капелюх на самісінькі очі. Наш клієнт, навпаки, немовби піднісся духом і навіть завів зі мною розмову про свої комерційні справи. Коротка подорож залізницею й ще коротша — пішки привели нас до Фербенка, скромної садиби великого фінансиста.
Фербенк виявився великою, білою квадратною кам’яницею, що стояла над дорогою. Доріжка для екіпажів, нині заметена снігом, упиралася в великі залізні ворота. Праворуч від воріт росли густі кущі, а за ними пролягала вузенька стежка, оточена обабіч живоплотом; вона вела до дверей кухні, і нею звичайно ходили носії з крамниць. Ліворуч — доріжка до стайні: вона, власне кажучи, не належала до садиби й була власністю сільської громади, проте сторонні люди мало ходили нею. Холмс залишив нас біля дверей і поволі пішов довкола будинку — вздовж фасаду, потім доріжкою для носіїв і далі — через сад до стайні. Ми з містером Голдером, не дочекавшись його, увійшли всередину й посідали в їдальні біля каміна. Поки ми сиділи й чекали, двері відчинились і до кімнати ступила молода леді — не дуже висока, струнка, темноволоса, з чорними очима, які здавалися ще темнішими на блідому обличчі. Ніколи ще мені не доводилося бачити такої мертвотної блідості на жіночому лиці. Вуста її теж були майже білі, а очі — повні сліз. Напевно, вона нишком плакала в себе в кімнаті, й схоже було, що горе вразило її ще більше, ніж самого банкіра. Водночас мені здалося, що це жінка сильної вдачі й надзвичайного самовладання. Не звертаючи на мене жодної уваги, вона підійшла до свого дядька й ніжно провела рукою по його волоссю.
— Чи звеліли ви, дядечку, щоб Артура випустили на волю? — спитала вона.
— Ні, ні, моя дівчинко, цю справу треба довести до кінця.
— Але ж я певна, що він невинний. Ви знаєте, що таке жіноче чуття. Він не міг скоїти ніякого лиха; ви самі пошкодуєте, що так суворо повелися з ним.
— Чому ж тоді він мовчить, якщо невинний?
— Хто знає? Може, образився, що ви його запідозрили.
— Як я міг не запідозрити, коли сам бачив у його руці діадему?
— Може, він просто взяв її подивитися. О, повірте, повірте моєму слову, що він невинний. Облиште цю справу, й квит. Який жах, що наш любий Артур у тюрмі!
— Я не облишу цієї справи, доки не знайду каменів, Мері! Ти так любиш Артура, що забуваєш про найжахливіші наслідки. Ні, я цього не облишу: навпаки, я запросив з Лондона одного джентльмена для якнайстараннішого розсліду.
— Цього джентльмена? — перепитала вона, обернувшись до мене.
— Ні, це його друг. Той схотів, щоб ми залишили його самого. Він зараз пішов доріжкою до стайні.
— До стайні? — Її темні брови піднялися. — Що ви сподіваєтеся там знайти? Ага! Оце, напевно, він. Гадаю, сер, що вам пощастить