Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
довести невинність мого двоюрідного брата в цьому злочині. Я вірю, що це так.
— Я цілком поділяю вашу думку й теж вірю, що зможу це довести, — мовив Холмс, струшуючи на килимок сніг із черевиків. — Схоже, що я маю честь розмовляти з міс Мері Голдер. Чи можу я дещо спитати у вас?
— Будь ласка, сер, якщо це допоможе розплутати цю жахливу справу.
— Ви нічого не чули минулої ночі?
— Нічого, поки дядько не зняв галас. Почувши крик, я збігла донизу.
— Увечері ви зачиняли вікна й двері. Чи
— Так.
— І всі вони цього ранку були зачинені?
— Так.
— У вас є служниця, що має залицяльника. Чи казали ви дядькові ввечері, що вона пішла до нього?
— Так, вона подавала нам учора каву й могла почути дядькову розповідь про діадему.
— Зрозуміло. Через те ви вважаєте, що вона могла розповісти про це своєму залицяльникові і вони разом задумали її викрасти.
— Яка користь із усіх цих припущень?! — нетерпляче вигукнув банкір. — Я ж казав вам, що бачив Артура з діадемою в руках!
— Зачекайте, містере Голдере. До цього ми ще повернемось. Ще дещо про оту служницю, міс Голдер. Ви бачили, як вона повернулася через кухню?
— Так. Коли я пішла подивитись, чи замкнено двері на ніч, я побачила її біля порога. Помітила в темряві і її милого.
— Чи знаєте ви його?
— Так! Це фермер, що приносить нам городину. Його звуть Френсіс Проспер.
— Він стояв, — мовив Холмс, — ліворуч від дверей, біля доріжки?
— Так.
— І в нього дерев’яна нога?
В темних очах дівчини промайнуло щось схоже на переляк.
— Ви наче чарівник, — відповіла вона. — Як ви про це довідалися? — Вона всміхнулася, але на худорлявому, енергійному Холмсовому обличчі не було й тіні усмішки.
— Я хотів би зійти нагору, — сказав він. — А також іще раз оглянути будинок довкола. Але спочатку я краще огляну вікна.
Він швидко переходив від вікна до вікна, зупинившись лише біля одного — великого, що виходило на доріжку до стайні. Він одчинив це вікно і найпильніше, крізь сильну лупу, оглянув підвіконня.
— Тепер ходімо нагору, — мовив він нарешті.
Банкірова туалетна була скромною маленькою кімнатою з сірим килимом, великим бюро та високим дзеркалом. Холмс спершу підійшов до бюро й уважно оглянув замок.
— Яким ключем його відімкнули? — спитав він.
— Тим самим, про який говорив мій син, — від буфета в коморі.
— А де цей ключ?
— Отут, на туалетному столику.
Шерлок Холмс узяв ключ і відімкнув бюро.
— Безшумний замок, — сказав він. — Нічого дивного нема, що ви не прокинулись. А в цьому футлярі, напевно, лежить діадема. Треба на неї поглянути. — Він розкрив футляр, дістав діадему й поклав на стіл. То був пречудовий витвір ювелірного мистецтва: таких гарних каменів, як ці тридцять шість берилів, мені ніколи не доводилося бачити. З одного боку край діадеми було зламано: там бракувало зубця з трьома каменями. — Містере
Банкір перелякано здригнувся.
— Навіть і подумати боюся! — сказав він.
— Тоді спробую я. — Холмс напружив усі сили, але марно. — Трохи подається, — сказав він, — але мені довелося б добряче поморочитись, поки я зламав би її, хоча пальці в мене таки дужі. Звичайна людина такого не зробить. Але припустімо, містере Голдере, що я все-таки зламав би її. Пролунав би такий тріск, наче хтось вистрелив з револьвера. Скажіть-но мені, невже це могло статися за кілька ярдів від вашого ліжка й ви нічого не почули?
— Не знаю, що й подумати. Нічого не розумію.
— Хтозна, може, все й з’ясується. А ви що скажете, міс Голдер?
— Правду кажучи, я спантеличена не менше від дядька.
— Чи мав ваш син на ногах черевики або капці, коли ви його побачили?
— Ні, він був босий, у самих штанях і сорочці.
— Дякую. Що ж, нам справді щастить у цьому розслідуванні, і якщо ми не розкриємо таємниці, то лише з власної вини. З вашого дозволу, містере Голдере, я ще раз вийду подивитися надвір.
Холмс пішов сам: як він пояснював, зайві сліди могли лише ускладнити його роботу. Десь із годину він пропадав, а коли нарешті повернувся, ноги його були обліплені снігом, а обличчя — незворушне, як і завжди.
— Гадаю, що я побачив усе, що треба, містере Голдере, — мовив він. — Мені краще повернутися додому.
— Але ж камені, містере Холмсе! Де вони?
— Не можу сказати.
Банкір сплеснув руками.
— Невже вони зникли назавжди? — вигукнув він. — А мій син? Дайте мені хоча б надію!
— Моя думка про вашого сина не змінилася.
— Тоді скажіть, заради Бога, що за чорна справа скоїлася в моєму будинку вночі?
— Якщо ви відвідаєте мене на Бейкер-стріт завтра вранці між дев’ятою й десятою годиною, то я вважаю, що зможу вам краще це пояснити. Як я розумію, ви надасте мені повну свободу дій за умови, що я поверну камені, й не пошкодуєте винагороди, яку я призначу?
— Я віддам за них усі свої гроші!
— Чудово. Я ще поміркую над цією пригодою. На все добре; може, я ще навідаюся цього вечора сюди.
Мені було зрозуміло, що мій друг уже щось надумав, проте я навіть уявити не міг, до яких висновків він прийшов. По дорозі додому я кілька разів заводив з ним про це розмову, але він щоразу переходив на щось інше, тож урешті я з відчаю припинив ці спроби. Не було ще третьої години, коли ми повернулися до свого помешкання. Холмс швидко пішов до себе й за кілька хвилин з’явився знов в одежі вуличного волоцюги. Запилюжене, потерте пальто, піднятий комір, червоний шарф і зношені черевики робили з нього чудовий взірець цього суспільного прошарку.