Пригоди Шерлока Холмса. Том 1
Шрифт:
«Так, сер, у коштовних каменях та перлах. Вони лежать там уже давненько. І ніхто про них не знає. їхній справжній власник — каторжанин, тож вони дістануться тому, хто їх знайде».
«Урядові, Смоле, — пробурмотів він, — вони повинні дістатися урядові». Проте він сказав це так непевно, затинаючись, що я відчув, що він потрапив у пастку.
«То ви гадаєте, сер, що мені слід повідомити генерал-губернатора?» — спитав я простодушно.
«Ну, не треба поспішати, щоб потім не шкодувати. Розкажи мені про все це, Смоле. Всі подробиці».
Я розповів йому всю історію, дещо трохи змінивши, щоб він не здогадався, де це сталося. Коли я скінчив, він довго стояв приголомшений і думав. З того, як
«Це дуже важлива справа, Смоле, — сказав він нарешті. — Нікому ані слова про неї; скоро я знов прийду до тебе».
Він прийшов до мене за два дні — пізно вночі, разом з капітаном Морстеном.
«Я хотів би, щоб капітан Морстен почув цю історію з твоїх уст, Смоле», — мовив він.
Я повторив усе те, що розповідав раніше.
«Нібито правда, еге ж? — спитав він капітана. — Повірити можна?»
Капітан Морстен кивнув.
«Послухай-но, Смоле, — мовив майор. — Ми з другом поговорили й вирішили, що генерал-губернатор тут ні до чого; це врешті-решт твоя власна таємниця, й ти владен чинити, як сам вважаєш. Але я хочу спитати: яку ціну ти запропонував би за ті скарби? Ми могли б поїхати забрати їх або хоч поглянути, чи цілі вони, — якщо, звичайно, ми зійдемося». Він намагався говорити спокійно, проте очі його блищали від хвилювання та жадоби.
«От що, джентльмени, — відповів я, теж силкуючися говорити спокійно, але хвилюючись так само, як і він. — Людині в моєму становищі потрібно лише одне: допоможіть мені вийти на волю, і трьом моїм товаришам — теж. Тоді ми приймемо вас до своєї спілки й дамо вам п’яту частину скарбів на двох».
«П’яту частину? — здивувався майор. — Це не дуже багато».
«П’ятдесят тисяч кожному», — сказав я.
«То як ми можемо звільнити вас? Ти ж чудово знаєш, що просиш неможливого».
«Аж ніяк, — відповів я. — Я обміркував усе до дрібниць. Утечі заважає лише одне — нема човна для далекої мандрівки, та ще харчів на кілька днів. У Калькутті або Мадрасі повно яхт і човнів, що якраз придалися б нам. Ви привезете човен сюди. Ми вночі сядемо в нього, і якщо ви переправите нас до будь-якого місця на Індійському узбережжі, то вважайте, що свою частку ви заробили».
«Якби ти був лише один...» — мовив майор.
«Або всі, або ніхто, — відповів я. — Ми на цьому заприсяглися. Ми вчотирьох повинні всюди діяти разом».
«Бачите, Морстене, — сказав він, — Смол — людина слова. Він не кидає своїх друзів. Гадаю, йому можна довіряти».
«Справа нечиста, — відповів капітан. — Але ви маєте рацію: гроші врятують нашу вояцьку честь».
«Добре, Смоле, — мовив майор, — ми зробимо все, як ти просиш. Але спершу, звичайно, ми повинні перевірити, чи все правда, чи ні. Скажи мені, де сховано скриньку; я візьму на місяць відпустку й попливу на вантажному судні до Індії».
«Постривайте, — сказав я, трохи заспокоюючись; він тим часом хвилювався дедалі більше. — Я повинен дістати згоду трьох своїх товаришів. Адже я вже сказав: усі четверо або ніхто».
«Дурниці! — вигукнув він. — Що цим трьом чорним пикам до нашої угоди?»
«Чорні чи сині, — відказав я, — але вони мої друзі, й ми не покинемо один одного».
Справу ми скінчили під час наступної зустрічі, де були Маго— мет Сінгх, Абдулла Хан і Дост Акбар. Ми ще раз поговорили про все і дійшли нарешті такої згоди: ми даємо обом офіцерам карту тієї частини фортеці в Аґрі, де сховано скарби. Майор Шолто вирушає до Індії, щоб перевірити мою розповідь. Якщо скринька на місці, він залишає її там, купує маленьку яхту й пливе до острова Ратленд, де ми чекатимемо на нього, а потім повертається до своїх обов’язків. Трохи згодом капітан Морстен іде у відпустку, зустрічає нас в Аґрі, й ми ділимо скарби; він
Я вже зовсім утомив вас, джентльмени, своєю довгою розповіддю, а я знаю, що мій друг містер Джонс не дочекається, коли нарешті запроторить мене за ґрати. Далі говоритиму коротко. Негідник Шолто вирушив до Індії й більш ніколи не повернувся назад. Капітан Морстен показав мені його ім’я в реєстрі пасажирів одного поштового судна, що йшло до Англії. В майора помер дядько, що залишив йому спадщину, і він вийшов у відставку; він думав, що більш ніколи на побачить нас, і зрадив усіх п’ятьох. Морстен після того знов поїхав до Аґри і, зрозуміло, ніяких скарбів не знайшов. Той негідник викрав їх, порушивши умови, за якими йому було відкрито таємницю. Відтоді я жив жадобою помсти. Я думав про неї і вдень, і вночі. Вона стала для мене єдиною, непереборною пристрастю. Я не боявся ані суду, ані шибениці. Тікати будь-що, вислідити Шолто, перерізати йому горлянку — ось про що я тоді думав. Навіть скарби Аґри потьмяніли в моїх мріях перед усвідомленням помсти Шолто.
Багато що задумував я в своєму житті, і мені завжди щастило. Але минуло ще багато похмурих років, перш ніж мій час настав. Я вже розповідав вам, що трохи навчився лікарювати. Одного дня, коли доктор Сомертон лежав у лихоманці, в’язні підібрали в лісі маленького тубільця. Він був смертельно хворий і йшов до безлюдного місця помирати. Я взяв його на руки, хоча він, мов те змієня, дихав злобою, два місяці його лікував і врешті поставив на ноги. Відтоді він заприязнився зі мною й не дуже поспішав до своїх лісів, бо цілісінький день тинявся коло моєї хижі. Я вивчив у нього кілька слів його мови, чим ще більше привабив його.
Тонґа — так він звався — був чудовий мореплавець і мав велике, просторе каное. Коли я побачив, що він відданий мені і готовий заради мене на все, то знов почав думати про втечу. Я переговорив з ним. Він мав уночі підігнати свій човен до старої пристані, яку ніколи не охороняли, і там забрати мене. Я звелів йому взяти кілька глеків з водою, бататів, кокосових горіхів і солодкої картоплі.
Він був надійний, вірний друг, мій малий Тонґа. Ніхто ніколи не мав вірнішого товариша, ніж я. Вночі він справді підігнав човен до пристані. Проте сталося так, що тієї ночі там поставили охоронця — афганця, який ніколи не проминав нагоди образити чи вдарити мене. Я давно вже хотів йому помститись, і тепер ця хвилина настала. Доля навмисне звела нас, щоб перед утечею з острова я міг поквитатися з ним. Він стояв на березі спиною до мене, з карабіном через плече. Я пошукав каменя, щоб розчерепити йому голову, але не знайшов.
Тоді на думку мені спала химерна річ — я зрозумів, що буде моєю зброєю. Я потемки сів на землю і відв’язав свою дерев’янку. Трьома довгими стрибками я підскочив до нього. Він ледве встиг піднести карабін до плеча, як я замахнувся дерев’янкою і розтрощив йому череп. Бачите, отут, де я вдарив його, на дерев’янці щербина. Ми обидва впали, бо я не втримався на одній нозі; підвівшись, я побачив, що він лежить мертвий. Я побіг до човна, й за годину ми були вже далеко в морі. Тонґа зібрав усе своє добро, всю зброю й богів. Серед інших речей я знайшов у нього довгий бамбуковий спис і кілька кокосових килимків, з яких зробив щось на кшталт вітрила. Десять днів нас носило морем; одинадцятого дня нас підібрало торгове судно, що везло з Сінгапура до Джиди малайських прочан. То була галаслива компанія, і ми з Тонґою швидко загубилися серед них. Вони мали одну дуже гарну рису — ніколи ні про що не розпитували.