Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
Шрифт:
— Ні, сер. Я обпитав увесь готель, і ніхто нічого не знає.
— Послухайте: або ви до вечора знайдете мій черевик, або я піду до управителя й скажу, що негайно забираюся звідси.
— Черевик ваш знайдеться, сер... Обіцяю вам, наберіться лише трохи терпіння.
— Кажу востаннє: я більш не дозволю, щоб мене обкрадали в цьому кублі злодіїв! О, містере Холмсе, вибачте, будь ласка, що турбую вас через такі дрібниці...
— Як на мене, це зовсім не дрібниці.
— Ви надто вже серйозно сприймаєте це.
— А як ви самі можете це
— Я й не збираюся щось тут пояснювати. Зі мною ще ніколи не бувало чогось безглуздішого й химернішого.
— Химернішого? Справді... — задумано промовив Холмс.
— А якої ви думки про все це?
— Я ще нічого не розумію. Ця ваша справа, сер Генрі, надто заплутана. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то я певен, що з усіх п’ятисот найсерйозніших справ, що їх доводилось мені розплутувати, ця буде найскладнішою. Але ми тримаємо кілька ниток у руках, і одна з них повинна привести нас до розв’язки. Може, ми змарнуємо час, ухопившись не за ту нитку, але рано чи пізно знайдемо ту, що треба.
За другим сніданком ми чудово побалакали, іноді тільки торкаючись справи, що звела нас разом. Лише тоді, коли ми перейшли до кімнати Баскервіля, Холмс спитав про подальші його наміри.
— Поїду до Баскервіль-Холлу.
— Коли?
— Наприкінці тижня.
— Гадаю, — мовив Холмс, — що це мудре рішення. Не маю жодного сумніву, що в Лондоні за вами стежать, і в такому великому місті, серед мільйонів людей, важко виявити, хто це робить і з якою метою. Якщо наміри їхні лихі, то вам загрожує небезпека, якій ми не в силі запобігти. Чи знаєте ви, докторе Мортімере, що за вами слідкували, коли ви пішли від мене?
Доктор Мортімер злякано підхопився:
— Слідкували?! Хто?!
— Оцього, на жаль, я вам не можу сказати. Чи є серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі чоловік із широкою чорною бородою?
— Ні... хоча стривайте... так, є. Берімор, ключник сера Чарльза, має чорну широку бороду.
— Он як! А де зараз цей Берімор?
— Наглядає за Холлом.
— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.
— Але як це зробити?
— Дайте-но мені телеграфний бланк. «Чи готові до приїзду сера Генрі?» Отак. Адреса: «Містерові Берімору, Баскервіль-Холл». Де там у вас найближчий телеграф? У Ґримпені? Чудово, надішлімо іншу телеграму поштмейстерові до Ґримпена: «Телеграму містерові Берімору передайте у власні руки. У разі його відсутності поверніть її серу Генрі Баскервілю, готель «Нортум— берленд». Іще до вечора ми знатимемо, чи Берімор на своєму посту в Девонширі, чи ні.
— Гаразд, — мовив Баскервіль. — До речі, докторе Мортімере, що то за особа — той Берімор?
— Він — син покійного управителя. Це вже четверте коліно Беріморів, що мешкає в Холлі. Як мені відомо, він і його дружина — чи не найпорядніші на всю округу люди.
— Але водночас, — сказав Баскервіль, — для мене ясно як Божий день, що поки в Холлі немає господаря, вони розкошують там як хочуть.
— Так, ваша правда.
— Чи дістав
— Вони з дружиною мали одержати по п’ятсот фунтів.
— А чи знали вони про це раніше?
— Так, сер Чарльз не раз говорив про свій заповіт.
— Дивно. Дуже дивно!
— Сподіваюся, — мовив доктор Мортімер, — ви не станете підозрювати всіх, хто одержав щось від сера Чарльза, бо мені він теж заповів тисячу фунтів.
— Он як! А кому ще?
— У заповіті було зазначено багато невеликих сум для окремих осіб і великі кошти на добродійні пожертви. Але вся спадщина відходила до сера Генрі.
— А яку суму складає ця спадщина?
— Сімсот сорок тисяч фунтів.
Холмс здивовано звів брови.
— Я й гадки не мав, що йдеться про такі гроші, — мовив він.
— Сер Чарльз мав славу заможної людини, але ми й уявлення не мали, який він був багатий, поки не переглянули цінних паперів. Загальна сума спадщини наближається до мільйона.
— Боже мій! Заради такої ставки справді варто розпочати ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімере. Уявімо собі, що з нашим молодим другом щось скоїлося... — пробачте за таке неприємне припущення! — хто тоді успадкує маєток?
— Оскільки Роджер Баскервіль, молодший брат сера Чарльза, помер неодруженим, маєток перейде до Десмондів — далеких родичів Баскервілів. Джеймс Десмонд — підстаркуватий священик у Вестморленді.
— Дякую. Це надзвичайно цікаві подробиці. А чи зустрічалися ви з тим Джеймсом Десмондом?
— Так, він одного разу приїздив до сера Чарльза. Дуже порядний і поважний із себе чоловік. Я пам’ятаю, що сер Чарльз хотів заповісти йому певну суму грошей, але той категорично відмовився їх узяти.
— І людина таких скромних запитів може успадкувати всі величезні багатства сера Чарльза?
— Він дістав би тільки маєток, що вважається фамільним. Він одержав би гроші лише в тому разі, якби нинішній їх власник не використав ці кошти по-своєму, бо він, звичайно, може чинити з ними, що забажає.
— А ви вже склали духівницю, сер Генрі?
— Ні, містере Холмсе, не склав. Я не мав на те часу, бо лише вчора довідався, що й до чого. Але я вважаю, що гроші не можна відокремлювати від титулу й маєтку. Такої самої думки був і мій бідолашний дядько. Хіба зуміє хазяїн Баскервіль-Холлу відродити колишню славу свого роду, коли не матиме на це коштів? Ні, будинок, земля і гроші мусять завжди бути разом.
— Так, справді. Отже, сер Генрі, я так само вважаю, що вам треба не вагаючись виїхати до Девонширу. З однією лише умовою: вам нізащо не слід їхати туди самому.
— Доктор Мортімер повернеться туди разом зі мною.
— Але доктор Мортімер зайнятий своєю практикою, та й будинок його стоїть за кілька миль од вашого. За всієї доброї волі він не зможе вам допомогти. Ні, сер Генрі, ви повинні взяти з собою вірну людину, яка увесь час буде з вами.
— Невже ви поїдете зі мною самі, містере Холмсе?