Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Дойл Артур Конан

— Дуже цікаво, — мовив Холмс. — Що ж ви зробили далі?

— Якби я був здоровіший, то кинувся б за ним крізь відчинене вікно. Але я міг лише подзвонити і побудив усіх. Це забрало трохи часу, адже дзвоник чути на кухні, а слуги сплять нагорі. На мій крик зійшов униз Джозеф і розбудив інших. У квітнику під вікном Джозеф із конюхом знайшли сліди, але земля була така суха, що далі, в траві, вони зовсім загубилися. Лише на дерев’яному паркані, що відгороджує садок від дороги, зоставсь один слід — хтось

перелазив через паркан і зламав штахетину. Я поки що нічого не говорив тутешній поліції, бо спершу хотів би почути вашу думку.

Розповідь нашого клієнта справила на Шерлока Холмса надзвичайне враження. Він підхопився зі стільця й швидко заходив кімнатою, страшенно схвильований.

— Біда біду кличе, — усміхнувшись, мовив Фелпс, хоча видно було, що ця подія його приголомшила.

— В усякому разі, до вас, — сказав Холмс. — Може, погуляємо коло будинку?

— Так, мені не завадило б трохи погрітися на сонечку. Джозеф теж піде.

— І я, — мовила міс Гаррісон.

— Мабуть, не варто, — хитнув головою Холмс. — Сидіть краще в цій кімнаті й нікуди не виходьте.

Дівчина невдоволено сіла. Брат її, однак, пішов з нами. Вчотирьох ми обійшли моріжок і наблизилися до вікна кімнати молодого дипломата. Тут у квітнику на землі, як він і розповідав, видніли сліди, але їх було безнадійно затоптано. Холмс схилився над ними, тут-таки випроставсь і знизав плечима.

— Не думаю, що тут багато можна побачити, — сказав він. — Ходімо краще круг будинку й подивімося, чому грабіжник обрав саме цю кімнату. Як на мене, великі вікна вітальні чи їдальні мали видатися йому привабливішими.

—

— х краще видно з дороги, — припустив містер Джозеф Гаррісон.

— Так, звичайно. Він міг іще спробувати зламати ці двері. Куди вони ведуть?

— Це двері для крамарів. На ніч їх замикають.

— А чи траплялися такі пригоди раніше?

— Ніколи, — мовив наш клієнт.

— У вас є срібний посуд або якісь інші речі, що могли б привабити грабіжника?

— Ні, нічого коштовного.

Засунувши руки в кишені, Холмс із незвично безжурним виглядом завернув за ріг.

— До речі, — обернувся він до Джозефа Гаррісона, — ви, здається, знайшли місце, де злодій поламав паркан. Ходімо туди, поглянемо!

Огрядний молодик провів нас до паркану, де верхівку однієї дошки було зламано. Невеликий шматок дерева стирчав донизу. Холмс зовсім одламав його і з сумнівом оглянув.

— То ви гадаєте, що це зробили минулої ночі? Судячи з усього, паркан перелазили вже давно.

— Може, й так.

— І по той бік нема жодних слідів. Ні, тут нам, думаю, нема чого робити. Ходімо назад до спальні й поміркуймо.

Персі Фелпс ішов дуже повільно, спираючись на руку свого майбутнього шваґра. Холмс швидко перетнув

моріжок, і ми з ним опинилися біля відчиненого вікна, значно випередивши інших.

— Міс Гаррісон, — якнайсерйозніше промовив Холмс. — Раджу вам залишатися тут увесь день. Ні в якому разі не виходьте звідси. Це вкрай важливо.

— Гаразд, якщо ви так хочете, містере Холмсе... — здивовано відповіла дівчина.

— Коли підете спати, замкніть цю кімнату й візьміть ключ із собою. Обіцяєте?

— А Персі?

— Він поїде з нами до Лондона.

— А я залишуся тут?

— Заради його блага. Цим ви прислужитеся йому. Пообіцяйте мені! Гаразд?

Тільки-но вона встигла кивнути, як увійшли її наречений з братом.

— Чого сумуєш, Енні? — спитав її брат. — Ходімо на сонечко!

— Ні, дякую, Джозефе. Мені трохи болить голова, а в цій кімнаті так прохолодно й тихо.

— Що ви робитимете далі, містере Холмсе? — спитав наш клієнт.

— Бачте, розслідуючи цю невелику справу, ми не повинні забувати про нашу головну мету. Ви дуже допомогли б мені, якби поїхали з нами до Лондона.

— Зараз?

— Якомога скоріш. Скажімо, через годину.

— Я почуваю себе досить добре, але чи буде там із мене якась користь?

— Якнайбільша.

— Ви, мабуть, захочете, щоб я там заночував?

— Саме це я й хотів вам запропонувати.

— Виходить, якщо мій нічний приятель ще раз захоче відвідати мене, то побачить, що пташки в клітці немає. Ми всі у ваших руках, містере Холмсе, й ви повинні лише наказати нам, що і як робити. Може, ви хочете, щоб Джозеф теж поїхав з нами й наглядав за мною?

— Ні. Мій друг Ватсон, як ви знаєте, — лікар. Він сам подбає про вас. Якщо дозволите, ми попоїмо і втрьох вирушимо до міста.

Так ми й зробили, а міс Гаррісон під якимось приводом залишилася в спальні, як вони й домовилися з Холмсом. Що мав на меті мій друг, я не розумів, хіба, може, він хотів розлучити навіщось дівчину з Фелпсом, який явно пожвавішав від припливу здоров’я й змоги стати нам у пригоді і сидів з нами за обідом у їдальні. Але Холмс мав у запасі ще одну несподіванку: відпровадивши нас на станцію й посадивши у вагон, він спокійно оголосив, що не має наміру їхати з Вокінґа.

— Є ще одна чи дві дрібнички, які потребують прояснення, — сказав він. — А ваша відсутність, містере Фелпсе, буде мені якраз на руку. Ватсоне, я буду вам дуже вдячний, якщо ви, приїхавши до Лондона, одразу вирушите з нашим другом на Бейкер-стріт і чекатимете там на мене. На щастя, ви давні шкільні товариші, тож вам буде про що поговорити. Нехай містер Фелпс ночує у моїй спальні, а я приїду до сніданку — потяг прибуває на Ватерлоо о восьмій.

— А як же наші лондонські розшуки? — понуро спитав Фелпс.