Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

Дойл Артур Конан

— Тепер, Лестрейде, чекатимемо на свідка. А ви, будь ласка, крикніть разом: «Пожежа!» Ну-бо: раз, два, три...

— Пожежа! — вигукнули ми щосили.

— Дякую. Ще раз, будь ласка.

— Пожежа!

— Ну-бо, ще, джентльмени, всі разом.

— Пожежа!!! — Наш крик, мабуть, почув увесь Норвуд.

Аж раптом сталося таке, що приголомшило нас усіх. У дальшому кінці коридору, де, здавалося, була гола стіна, відчинилися двері, й з них вискочив, як кріль з нори, маленький хирлявий чоловічок.

— Чудово! — спокійно промовив Холмс. — Ватсоне, відро води на солому. Отак! Лестрейде, дозвольте відрекомендувати вам вашого найголовнішого свідка, містера

Джонаса Олдейкра.

Детектив здивовано втупивсь у чоловічка. Той кліпав очима від яскравого світла, позираючи то на нас, то на солому, що курилася димом. Обличчя в нього було вкрай неприємне — підступне, люте, хиже, зі жвавими сірими очицями та білими віями.

— А це що таке?! — вигукнув нарешті Лестрейд. — Що ви робили там увесь цей час?

Олдейкр збентежено захихотів і знітився під суворим поглядом розгніваного детектива.

— Нічого поганого…

— Нічого поганого? Ви все зробили, щоб безневинну людину повісили! Якби не цей джентльмен, то я певен, що вам це вдалося б.

Чоловічок запхинькав.

— Та що ви, сер, це був лише жарт!

— Жарт, кажете? Зате нам з вами буде не до жартів! Відведіть його до вітальні й тримайте там, поки я прийду. Містере Холмсе, — провадив він, коли полісмени пішли, — я не міг сказати це при констеблях, але зараз скажу, — нехай доктор Ватсон теж почує, — що ви вчинили справжнісіньке диво, хоч я й не розумію, як вам це вдалося! Ви врятували життя безневинній людині й запобігли величезному скандалові, що затьмарив би мою репутацію в поліції.

Холмс усміхнувся й поплескав Лестрейда по плечу:

— Замість затьмареної репутації, любий мій сер, на вас чекає блискучий успіх. Лише виправте трохи свій звіт, який почали писати, і всі побачать, як важко запорошити очі інспекторові Лестрейду.

— А ви не хочете, щоб згадувалося ваше ім’я?

— Аж ніяк. Сама робота — для мене вже винагорода. Можливо, й мені коли-небудь складуть належну шану, якщо я дозволю своєму невтомному історикові знов узятися за перо, — чи не так, Ватсоне? Огляньмо краще нору, де переховувався наш пацючок.

Дерев’яна стінка, вкрита тиньком, з майстерно замаскованими в ній дверима відгороджувала від стіни комірчину завдовжки в шість футів. Світло до неї проникало крізь щілини між сволоками. Всередині стояли прості меблі, був запас води та харчів, кілька книжок та якісь папери.

— Ось що значить — будівничий, — зауважив Холмс, коли ми вийшли. — Ніхто не знав про цю його схованку, крім економки, яку я порадив би вам, Лестрейде, негайно додати до своєї здобичі.

— Я зроблю це, містере Холмсе. А як ви довідалися про цю схованку?

— Мені спало на думку, що той чолов’яга переховується десь у будинку. Пройшовши коридор, я помітив, що він на шість футів коротший за нижній, тож мені стало ясно, де схованка. Я був певен, що він не сидітиме байдуже, почувши крики про пожежу. Можна було, звичайно, просто піти туди й заарештувати його, але мені схотілося пожартувати — нехай би він сам звідти вийшов. До того ж, Лестрейде, я хотів трохи з вас поглузувати за ваші вранішні кпини.

— Вам це справді вдалося, сер. Але як ви дізналися, що він у будинку?

— З відбитка пальця, Лестрейде. Ви сказали тоді, що все скінчено; те саме сказав і я, але мав на думці інше. Я знав, що напередодні відбитка там не було. Як ви зазначали раніше, я надаю велику вагу деталям, тож узяв до уваги, оглядаючи передпокій, що стіни були чисті. Виходить, відбиток з’явився вночі.

— Але як?

— Дуже просто. Коли Джонас Олдейкр запечатував з Мак-Фарлейном папери, він

міг підсунути молодикові конверт, а той, прикладаючи печатку, натиснув пальцем на м’який сургуч. Молодик міг зробити це мимоволі, й природно, що він одразу забув про те. А може, це був просто випадок, і Олдейкр сам не очікував, що цей відбиток стане йому в пригоді. А потім уже, сидячи в своїй комірчині, він раптом зрозумів, що з допомогою цього відбитка можна зліпити незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А зробити восковий відбиток із сургучевої печатки, вколоти пальця голкою, видавити на віск кілька крапель крові й притиснути його до стіни в передпокої, — чи власною рукою, чи рукою економки, — було дуже легко. Я ладен закластися, що серед паперів, які він забрав до своєї схованки, ви знайдете конверт з відбитком великого пальця на печатці.

— Чудово! — мовив Лестрейд. — Чудово! Отепер усе ясно як Божий день. Тільки навіщо йому була потрібна вся ця вистава, містере Холмсе?

Мені було смішно дивитися на детектива, який зараз постав перед нами не зухвалим переможцем, а сором’язливою дитиною, що розпитує свого вчителя.

— Гадаю, пояснити це неважко. Джентльмен, що чекає на нас унизу, — особа потаємна, злісна і мстива. Ви знаєте, що він колись сватався до Мак-Фарлейнової матері й дістав одкоша? Не знаєте! Я ж казав вам, що спершу треба було їхати до Блекхіса, а тоді вже до Норвуда. Він не пробачив цієї образи, — саме так він сприйняв її відмову, — і все життя плекав у своєму хитрому, підступному мозку помсту, але жодного разу не мав нагоди її виконати. Останні один-два роки обставини обернулися проти нього, — мабуть, через таємні шахрайські оборудки, — і врешті він побачив, що не викрутиться. Тоді він вирішив ошукати своїх кредиторів і виписав кілька чеків на грубі суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, яким, мабуть, і є сам Олдейкр. Я ще не цікавився долею цих чеків, але не маю сумніву, що їх переведено на ім’я цього самого Корнеліуса до одного з провінційних містечок, куди Олдейкр, ведучи подвійне життя, подеколи навідувався. Він вирішив зникнути, з’явитися там під зміненим прізвищем, одержати гроші й зажити по-новому.

— Що ж, цілком можливо.

— Йому спало на думку, що водночас із зникненням він має змогу помститися. То була майстерна, неперевершена помста: його, нещасного старого, вбиває з корисливою метою єдиний син колишньої його коханої. Так само майстерно це було виконано. Причина вбивства — заповіт, таємні, приховані навіть від батьків відвідини, забутий ціпок, кров, кістки якоїсь тварини й ґудзики в стосі дощок — усе це було зроблено бездоганно. Він сплів павутиння, з якого я навіть кілька годин тому, як мені тоді здавалося, не бачив жодного виходу. Але йому забракло найголовнішої риси художника — почуття міри. Він вирішив поліпшити й так уже досконалий витвір, дужче зашморгнути мотузок на шиї нещасної жертви; цим він усе й зіпсував. Ходімо вниз, Лестрейде. Я хочу дещо спитати в нього.

Чоловічок сидів у своїй вітальні; обабіч нього стояли полісмени.

— Це був жарт, любий мій сер, лише жарт, не більше, — скімлив він безперестану. — Далебі, сер, я сховався лише задля того, щоб побачити, як сприймуть моє зникнення друзі. Адже ви розумієте, сер, я ніколи б не дозволив, щоб з бідолашним молодим містером Мак-Фарлейном сталося лихо...

— Це вирішуватиме суд, — відповів Лестрейд. — А поки що вас заарештовано за звинуваченням у змові й спробі зумисного вбивства.

— А щодо ваших кредиторів, то вони, напевно, вимагатимуть вилучення банківського рахунку містера Корнеліуса, — додав Холмс.