Пригоди Шерлока Холмса. Том 3
Шрифт:
— Сподіваюся, ви виконали всі мої вказівки, місіс Хадсон? — запитав Холмс.
— Я підбиралася до столика навколішки, сер, як ви й казали.
— Чудово. Ви все зробили якнайкраще. Ви помітили, куди влучила куля?
— Так, сер. Боюсь, вона зіпсувала ваше чудове погруддя — пройшла крізь голову й сплющилася об стіну. Я підняла її з килима. Ось вона!
Холмс подав кулю мені.
— М’яка револьверна куля, як бачите, Ватсоне. Просто геніально, — хто б міг подумати, що таку річ випущено з духової рушниці? Гаразд, місіс Хадсон. Дуже вдячний вам за допомогу. А тепер, Ватсоне, сідайте на своє звичне місце, бо я хочу дещо обговорити з вами.
Він скинув запилюжений сурдут і став колишнім Холмсом, надягши сірий халат, який зняв з манекена.
— Нерви в старого мисливця досі міцні, а очі досі пильні, — засміявся він, оглядаючи пробите чоло
— Ні, не чув.
— Так, так! Ось вона, слава! Хоча, пригадую, імені професора Джеймса Моріарті, одного з найбільших розумників нашого століття, ви теж не чули. Подайте мені, будь ласка, з полиці мій біографічний довідник.
Він ліниво перегортав сторінки, глибоко вмостившись у кріслі й пускаючи хмари диму з сигари.
— У мене чудова колекція на літеру «М», — мовив він. — Самого Моріарті досить, щоб уславити будь-яку літеру, а тут іще є Морґан — отруйник, і Мерідью, що залишив по собі недобру пам’ять, і Метьюз, що вибив мені зуб у залі очікування на Черинґ-Кроському вокзалі, і, нарешті, наш сьогоднішній друг.
Він подав мені книжку, і я прочитав:
«Морен Себастьян, полковник у відставці. Служив у Першому Бенґалурському саперному полку. Народився в Лондоні 1840 року. Син сера Оґастеса Морена, кавалера ордену Бані, колишнього британського посла в Персії. Навчався в Ітоні та Оксфорді Брав участь у Джовакійській, Афганській, Харасіабській (дипломатичним кур’єром), Шерпурській та Кабульській кампаніях. Автор книжок: «Полювання в Західних Гімалаях» (1881), «Три місяці в джунглях» (1884). Адреса: Кондуїт-стріт. Клуби: Англо-Індійський, Тенкервільський, гральний клуб Баґатель».
Збоку чітким Холмсовим почерком було написано:
«Найнебезпечніша після Моріарті людина в Лондоні».
— Дивна річ, — мовив я, повертаючи книжку. — Кар’єра цієї людини — кар’єра чесного вояка.
— Так, правда, — відповів Холмс. — До певного часу він нікому не заподіяв жодного лиха. Він завжди був людиною з залізними нервами, і в Індії досі переповідають історію про те, як він проповз висохлим річищем і врятував людину з пазурів пораненого тигра. Є, Ватсоне, такі дерева, що деякий час ростуть як слід, а потім несподівано зазнають потворного відхилення. Частенько трапляється це і з людьми. На мою думку, кожна людина повторює у власному розвитку історію всіх своїх предків, і кожен несподіваний поворот у бік добра чи зла пояснюється якимось сильним впливом, джерело якого слід шукати в її родоводі. Отже, життєвий шлях людини — немовби відображення всього минулого її роду.
— Ну, це здається надто вже фантастичним.
— Що ж, не наполягатиму. Хай там яка була причина, але полковник Морен ступив на лиху дорогу. Жодного відвертого скандалу з ним не було, проте він так настроїв проти себе декого в Індії, що вже не міг залишатися там. Він вийшов у відставку, приїхав до Лондона й тут теж здобув собі лиху славу. Отоді його й помітив професор Моріарті, людьми якого він деякий час керував.
Моріарті не скупився для нього на гроші, але звертався до його послуг лише раз чи двічі — в найважчих випадках, які були б не до снаги звичайному злодюжці. Може, ви пам’ятаєте про смерть місіс Стюарт у Лавдері 1887 року? Ні? Я певен, що тут не обійшлося без Морена, хоч проти нього й не було доказів. Полковник умів так майстерно ховатися, що навіть після того, як розігнали банду Моріарті, ми не зуміли ні в чому його звинуватити. Пригадуєте той вечір, коли я прийшов до вас і позачиняв віконниці, побоюючись духової рушниці? Звичайно, тоді це видалося вам дивацтвом. Але я твердо знав, що робив, бо вже чув про існування цієї чудової рушниці і знав також те, що вона — в руках одного з найкращих стрільців у світі. Коли ми поїхали до Швейцарії, він погнався за нами разом з Моріарті, й саме через нього я пережив оті лиховісні п’ять хвилин у виїмці над Райхенбахським водоспадом.
Уявіть собі, як уважно я переглядав газети, коли був у Франції, сподіваючись відшукати хоч найменшу змогу запроторити його за ґрати. Поки він гуляв на волі в Лондоні, я не міг і думати про повернення. Вдень і вночі його тінь нависала б наді мною, і врешті-решт він знайшов би можливість убити мене. Що мені було робити? Застрелити його я не міг, бо сам опинився б на лаві підсудних. Звертатися до суду також
— Так, — відповів я. — Але ви ще не пояснили мені, навіщо полковникові Морену знадобилося вбивати вельможного Рональда Адера.
— О, любий Ватсоне, тут ми вже переходимо до царини здогадів, а в ній навіть найчистішої логіки замало. Будь-хто може побудувати своє власне припущення на ґрунті наявних доказів, і ваше припущення може виявитись не менш вірогідним за моє.
— Ви вже маєте якесь припущення?
— Як на мене, то пояснити ці факти неважко. Слідство з’ясувало, що незадовго до того полковник Морен з юним Адером виграли в парі великі гроші. Але Морен, безперечно, грав нечисто — я давно знав, що він шахрай. Того дня Адер, очевидно, помітив, що Морен шахраює. Він, напевно, поговорив з полковником наодинці, погрожуючи викрити його, коли він сам не покине клуб і не пообіцяє назавжди облишити гру. Навряд чи такий порядний юнак, як Адер, міг би влаштувати на публіці скандал з людиною, добре всім відомою й набагато старшою за себе. Напевно, це сталося так, як я думаю, тобто без свідків. Вихід із клубу зруйнував би все Моренове життя — адже він жив лише з тих грошей, які вигравав у карти. Через те він і вбив Адера, який тим часом, не бажаючи скористатися з шахрайства свого партнера, підраховував, яку суму він має повернути. Щоб мати й сестра не розпитували, що то за імена та купки монет на столі, він замкнув двері зсередини. Вам цього досить?
— Немає сумніву, що все це — чистісінька правда.
— Це вже з’ясує слідство. А полковник Морен віднині більше нас не тривожитиме. Славнозвісна духова рушниця фон Гердера прикрасить музей Скотленд-Ярду, а містерові Шерлоку Холмсу ніхто відтепер не заважатиме відгадувати ті цікаві невеличкі загадки, що на них таке багате наше складне лондонське життя.
Будівничий з Норвуда
— З погляду фахівця-криміналіста, — мовив Шерлок Холмс, — Лондон утратив усяку цікавість відтоді, як загинув професор Моріарті.
— Побоююсь, що мало хто з порядних громадян погодиться з вами, — відповів я.
— Так, так, не можна бути себелюбцем, — усміхнувся він, підводячись із-за столу після сніданку. — Суспільство справді задоволене, й ніхто не програв, крім нещасного фахівця, що залишився без роботи. Коли ця людина була жива, кожна ранкова газета надавала мені нескінченні можливості. Часто з найменшого сліду, Ватсоне, чи з випадкового натяку мені було зрозуміло, що мозок великого лиходія знову працює; так, побачивши, як затремтів краєчок павутиння, можна миттю уявити собі хижого павука посередині. Дрібні крадіжки, загадкові вбивства, безглузді злочини — все це давало мені ключ до єдиного цілого. Для тих, хто вивчає злочинний світ, жодна столиця Європи не відкривала такого широкого поля дій, як Лондон. А тепер... — він жартома знизав плечима, ніби обурюючись результатом своїх зусиль.
Те, про що я розповідатиму, сталося за кілька місяців після Холмсового повернення; на його прохання я продав свою практику і оселився з ним у нашому давньому помешканні на Бейкер-стріт. Мою невеличку кенсинґтонську практику купив молодий лікар на ім’я Вернер; він без вагань погодився на найменшу ціну, яку мені вистачило духу запропонувати, — пояснення цього вчинку я дістав лише через кілька років, коли довідався, що Вернер — далекий Холмсів родич і гроші йому дав не хто інший, як мій друг.