Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Дойл Артур Конан

— Будь-якої пори дня чи ночі я прийду на перший ваш поклик, Джеку.

Розпочавши таким чином приготування до втечі, Мак-Мердо пішов до ложі. Брати вже зібрались; він ледве встиг обмінятися знаками з вартовими. Радісний гомін зустрів його, коли він ступив до зали. Там було людно, і крізь хмару тютюнового диму він побачив скуйовджену чорну кучму майстра, неласкаві очі Болдвіна, пташиний ніс секретаря Гарравея та з десяток облич інших старійшин ложі. Він зрадів, що всі вони зможуть почути його новину.

— Ми раді бачити вас, брате! — вигукнув голова. — У нас тут є справа, що потребує Соломонового суду.

— Це

все Лендер та Іґен, — пояснив Мак-Мердо його сусід. — Обидва вимагають більшої частки нагороди за вбивство старого Кребе в Стайлстоні, а як тепер дізнатись, чия куля в нього влучила?

Мак-Мердо підхопився й підвів руку. Вираз його обличчя привернув увагу всього зібрання. Запанувала мовчанка.

— Вельмишановний майстре, — урочисто промовив він. — Я прошу слова для термінового оголошення!

— Брат Мак-Мердо просить слова для термінового оголошення, — повторив Мак-Ґінті. — За звичаєм ложі, все інше в такому разі відкладається. Ми слухаємо вас, брате.

Мак-Мердо вийняв із кишені лист.

— Вельмишановний майстре й братове, — почав він. — Сьогодні я приніс лиху новину, тож буде краще, коли ми негайно її обговоримо, бо інакше дочекаємось несподіваного удару, що може знищити нас усіх. Я одержав звістку про те, що кілька найбільших і найбагатших компаній у цьому штаті об’єдналися, щоб покінчити з нами; зараз у долині діє пінкертонівський детектив, якийсь Берді Едвардс, — він збирає докази, щоб накинути на шиї багатьох із нас зашморги, а решту запроторити за ґрати. Ось що нам треба обговорити, і ось чому я попросив слова.

В залі панувала мовчанка. Її перервав голова.

— Які ви маєте докази, брате Мак-Мердо? — спитав він.

— Лише цей лист, що потрапив до моїх рук, — відповів Мак-Мердо і прочитав кілька рядків уголос. — Я не можу сказати вам, чий це лист і як він опинився в мене, але будьте певні, що його написано в інтересах ложі. Я одразу вирішив розповісти про нього вам.

— Пане голово, — сказав один зі старших братів, — я чув ім’я Берді Едвардса. Кажуть, що то найкращий агент на службі в Пінкертона.

— Чи знає хто, який він із себе? — спитав Мак-Ґінті.

— Так, — відповів Мак-Мердо. — Я знаю.

З зали долинув здивований гомін.

— І мені здається, що він уже в наших руках, — провадив він, переможно усміхаючись. — Якщо ми діятимемо швидко й мудро, то скоро покінчимо з ним. Довірте це мені, й нам нема чого боятися.

— А чого нам боятися? Що він може знати про наші справи?

— Не всі брати такі стійкі, як ви, раднику. На його боці — сотні багатіїв. Невже серед братів не знайдуться такі, яких можна підкупити? Може, це йому вже вдалося. Є тільки один певний засіб...

— Не дати йому вибратися з долини, — підказав Болдвін.

Мак-Мердо кивнув.

— Так, брате Болдвіне, — сказав він. — Між нами часом траплялася незгода, але зараз я певен, що ви кажете правду.

— Де ж він? Як ми його розшукаємо?

— Вельмишановний майстре, — з запалом мовив Мак-Мердо, — про наші наміри не слід говорити при всій ложі. Хай Бог мене простить, коли я підозрюю когось із присутніх, але якщо той детектив почує якусь плітку, то нам його ніколи вже не спіймати. Я прошу ложу обрати особливий комітет. Пропоную залучити до нього вас, шановний голово, брата Болдвіна й ще п’ятьох. Із вами я зможу відверто це обговорити й порадитись, що нам робити далі.

Пропозицію

було одразу прийнято й обрано комітет. Крім голови та Болдвіна, до нього увійшли схожий на хижого птаха секретар Гарравей, молодий убивця Тигр Кормак, скарбник Картер і два брати Віллебі — відчайдухи, яких ніщо не могло зупинити.

Звичайна вечірка ложі сьогодні була коротка і невесела: брати відчули, як над їхніми головами збираються хмари, і для багатьох із них то були перші хмари на небі, що вже давно було таким ясним. Той страх, який вони навіювали іншим, зараз навис над їхнім звичним життям, і думка про відплату, що раніше видавалася неймовірною, тепер просто вразила їх. Вони швидко порозходились, залишивши своїх проводирів на раді.

— Ну, Мак-Мердо! — наказав Мак-Ґінті, коли вони залишилися самі.

Семеро братів заціпеніли на своїх стільцях.

— Я вже казав, що знаю Берді Едвардса, — пояснив Мак-Мердо. — Не треба говорити, що він живе під прибраним ім’ям. Він не з боягузів і недурний чоловік. Видає себе за Стіва Вільсона й мешкає в Гобсонс-Петчі.

— Звідки ви це знаєте?

— Я навіть розмовляв з ним. Тоді я ще не знав, що він за один, і навіть не згадав би про нього, якби не цей лист; але тепер я певен, що то був він. Я зустрівся з ним у вагоні, коли виїздив у середу. Він сказав, що працює в газеті. Тоді я йому повірив. Він признався, що хоче довідатись усе про Чистіїв та їхні «злочини» — він називав це саме так, — щоб написати про них до нью-йоркської газети. Розпитував мене про те про се, але я нічого не сказав. «Я заплачу вам, добре заплачу, — умовляв мене він, — якщо ваша розповідь задовольнить мого редактора». Я погодився, і він дав мені папірець у двадцять доларів. «Дам вам у десять разів більше, — пообіцяв він, — коли ви розповісте мені все, що треба».

— І що ж ви розповіли йому?

— Та всілякі дурниці.

— Звідки ж ви знаєте, що то не газетяр?

— Зараз поясню вам. Він вийшов у Гобсонс-Петчі, я теж. Потім я пішов на телеграф — він саме виходив звідти. Там у мене є знайомий телеграфіст. «Подивись-но, — каже він мені, — за таке треба брати подвійну платню». — «Авжеж», — відповів я. А він мені й показує бланк із такими карлючками, ніби то китайська грамота. «Щодня таке посилає», — каже телеграфіст. «Авжеж, — відповідаю, — він газетяр і боїться, щоб хтось не перехопив його новин». Правду кажучи, я тоді й сам так думав, як цей телеграфіст, але зараз думаю по-іншому.

— Ви начебто слушно кажете, — мовив Мак-Ґінті. — Але що нам тепер робити?

— Може, просто піти до нього й прикінчити? — запропонував один з братів.

— Так, і що швидше, то ліпше, — підхопив другий.

— Я не зволікав би й хвилини, якби знав, де його шукати, — мовив Мак-Мердо. — Він у Гобсонс-Петчі, але в якому будинку — невідомо. Проте в мене є план, і я хотів би, щоб ви послухали моєї поради.

— Якої?

— Завтра я поїду до Петча. Розшукаю його через телеграфіста. Гадаю, що мені це вдасться. Коли знайду Едвардса, то скажу, що я сам масон, і запропоную за добрі гроші виказати всі таємниці ложі. Будьте певні, він потрапить до цієї пастки. Я скажу, що маю вдома папери, але якщо приведу його до себе вдень і нас хто-небудь побачить, це коштуватиме нам життя. Він зрозуміє, що прийти вдень — то справді небезпечна річ. Потім я запропоную йому прийти о десятій годині вечора. Він, звичайно, погодиться.