Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Дойл Артур Конан

Їхній будинок стояв на околиці міста; незабаром вони опинилися серед поля, біля перехрестя двох путівців. Там Ловлера та Ендрюса чекали ще троє, з якими в них одразу почалася розмова. Потім усі пішли разом. Справа була, напевно, важлива й потребувала багатьох людей. Від того місця розходилися дороги до різних шахт. Приїжджі вирушили до Воронячої гори, де були шахти великої компанії, яка перебувала в міцних руках енергійного, сміливого директора, уродженця Нової Англії на ім’я Джозія Г. Данн, що навіть у роки, коли панувало насильство, вмів підтримувати лад серед своїх підлеглих.

Уже розвиднялось; чорною стежкою поодинці й гуртками поволі йшли робітники. Мак-Мердо та Скенлен змішалися

з ними, не зводячи очей із приїжджих. Над землею клубочився густий туман; із самісінького його серця раптом пролунав різкий сюрчок. То був сигнал, який означав, що через десять хвилин почнеться робочий день і до шахти спускатимуть кліті.

Коли вони дійшли до відкритого майданчика біля шахти, там уже стояло близько сотні шахтарів. Щоб якось зігрітися, вони тупцяли ногами й хукали собі на пальці. Чужинці стояли трохи віддалік, у затінку машинного відділення. Скенлен та Мак-Мердо вилізли на насип шлаку, з якого видно було все, що діялось на майданчику. Вони побачили, як бородатий інженер, шотландець на прізвище Менсіс, вийшов з машинного відділення й знову свиснув у сюрчок, — починали спускати кліті.

Тієї самої миті до майданчика підійшов директор — високий, худорлявий молодик із чисто поголеним, серйозним обличчям. Очі його зупинилися на людях, що мовчки, нерухомо з’юрмились біля машинного відділення. Вони низько насунули свої капелюхи на очі й підняли коміри, щоб приховати обличчя. На якусь хвилину директорові здалося, що на його серце кладе свою холодну руку смерть. Проте він одразу прогнав цю думку й тепер пам’ятав лише про свій обов’язок — дізнатися, що то за непрохані чужинці.

— Хто ви такі? — спитав він, підходячи до них. — Чого ви тут зібралися?

Замість відповіді молодий Ендрюс ступив уперед і вистрелив директорові в живіт. Сотня шахтарів, що чекала спуску, безпорадно завмерла, ніби паралізована. Директор затулив обома руками рану й подався геть, аж тут вистрелив інший убивця; директор упав, хапаючись пальцями за насип. Побачивши це, шотландець Менсіс люто загарчав і накинувся на вбивць із залізним гайковим ключем у руці; в нього теж двічі вистрелили, й він упав до їхніх ніг.

Кілька шахтарів рушило вперед, залунали гнівні голоси, проте двоє приїжджих знову вистрелили з револьверів, кулі просвистіли над головами робітників, і вони швидко відступили — дехто з них чимдуж побіг додому, до своїх верміських осель.

Коли частина шахтарів утекла, а решта повернулися до роботи, банда вбивць зникла в ранковому тумані. Свідки ледве встигли опам’ятатись, як усе було скінчено, й навряд чи хтось із них зумів би розпізнати людей, які щойно, на очах цілого натовпу, скоїли подвійне вбивство.

Скенлен та Мак-Мердо вирушили додому; Скенлен принишк — він уперше на власні очі бачив «чисту роботу», і вона здалася йому менш веселою, ніж він сподівався. Жахливий крик дружини застреленого директора переслідував його аж до міста. Мак-Мердо теж ішов мовчки, замислившись, проте не виявляв співчуття до страждань свого товариша.

— Все як на війні, — повторював він. — Що це, як не війна між нами й ними? І ми захищаємось, як тільки можемо.

Того вечора в будинку спілки ложа святкувала нову перемогу — і не лише вбивство директора та інженера шахти на Воронячому горбі, яке поставило спілку Чистіїв поряд з іншими товариствами шантажистів та вбивць в окрузі, а й гучну славу, яку ложа здобула тепер на всю долину.

Пославши своїх «гарних хлопців» до Верміси, окружний делегат дістав натомість допомогу трьох членів верміської спілки; їх таємно відібрали й відрядили на вбивство Вільяма Гейлса зі Стейк-Рояла, одного з найвідоміших власників шахт у Джилмертонських горах, — людини, що не мала, здавалося, жодного

ворога в світі; з будь-якого погляду він був зразковим господарем. Він відзначався неабияким завзяттям до роботи й без жалю виганяв п’яниць та ледацюг — навіть тих, що належали до всемогутнього товариства Чистіїв. Не похитнуло його рішень і попередження у вигляді підвішеної перед дверима труни, адже він вважав, що живе у вільній, освіченій державі, яка не допустить його загибелі.

Проте помста не забарилася. Вже на наступних зборах Тед Болдвін, що тепер уже сидів біля майстра, ходив героєм. Його розчервоніле обличчя та вогняні, рожеві очі свідчили про безсоння й похмілля. Він із двома братами провів минулу ніч у горах. Негода зовсім зморила їх, але не буває таких героїв, які повертаються додому без надії, що їх не зігріє тепло привітань товаришів.

Вони знову й знову переказували свою пригоду; розповідь переривалася радісними вигуками та сміхом. Вони чатували на Гейлса саме тоді, коли він уночі повертався додому; їхня засідка була на вершині пагорба, де мав проходити його кінь. Ніч була холодна, й він так закутався, що навіть не зміг намацати револьвер. Вони скинули його з коня й кілька разів вистрелили. Він почав благати рятунку. Слухаючи розповідь про його волання, ложа тішилась.

— Ану-бо, послухаймо ще, як він репетував! — гукали товариші.

Ніхто з них і не знав того чоловіка, але видно було, що Чистії з Джилмертона й Верміси цілком довіряють одні одним.

У цій справі була, проте, одна непередбачена обставина — якийсь чоловік із жінкою під’їхали саме тоді, коли вбивці розряджали свої револьвери в мертве тіло. Вбивці могли б застрелити їх обох, але то були безневинні люди, що не мали жодного стосунку до шахти, тож їм просто наказали забиратися геть і мовчати, аби не вийшло чого гіршого. Так скривавлене Гейлсове тіло стало пересторогою для всіх надто вже завзятих власників шахт, а троє месників подалися геть із гірської сторони, залишивши позаду ливарні та насипи шлаку. Вони дісталися додому вільно й безпечно, виконавши свою роботу і вислухавши похвалу з уст товаришів.

То був великий день для Чистіїв. Тінь усе нижче нависала над долиною. І як мудрий генерал зміцнює мить своєї перемоги, подвоюючи зусилля й не даючи ворогам часу для перепочинку, так і майстер Мак-Ґінті, оглядаючи сцену діянь товариства ненаситними, жадібними очима, задумав новий напад на своїх супротивників. Того самого вечора, коли п’яна компанія розходилась, він торкнув Мак-Мердо за плече й повів до кімнати, де колись відбулася їхня перша розмова.

— Послухайте-но, юначе, — мовив він, — нарешті в мене є гідна вас робота. Ви можете її виконати своїми руками.

— Я пишаюсь цим, — відповів Мак-Мердо.

— Візьміть із собою двох хлопців — Мендерса та Рейлі. Їх уже попередили. Ми не матимемо спокою в цій окрузі, доки тут сидітиме Честер Вілкокс. А якщо ви покінчите з ним, то дістанете подяку від усіх лож долини.

— Я зроблю все, що можу. Хто він такий і де його шукати?

Мак-Ґінті вийняв з рота недопалок сигари й почав креслити грубий план на аркуші із записника.

— Він головний управитель копальні «Залізна гребля». Твердий горішок, колишній сержант, увесь у шрамах, посивів на службі. Ми двічі пробували покінчити з ним, але марно; у сутичці з ним загинув Джим Карневей. Тепер спробуйте ви. Ось його будинок — він стоїть самотньо біля перехрестя, як ви бачите тут, на плані. Галасу ніхто не почує. Вдень не варто й підходити — він завжди при зброї, стріляє швидко і влучно, без зайвих балачок. А вночі... Він живе з дружиною, трьома дітьми та покоївкою. Вибору у вас немає. Чи пан, чи пропав. Якщо ви покладете йому під двері вибухівку й підпалите її сірником...