Пригоди Тома Сои?єра
Шрифт:
– А тепер, Геку, ти звідси можеш прутиком дістати до тієї дірки, через яку я виліз із печери. Ану, подивись, чи можеш знайти її?
Гек обшукав усе довкола і нічого не знайшов. Том з гордістю підійшов до кущів і сказав:
– Ось вона! Подивись, Геку: де ще можна отак пролізти? Тільки ти про це анітелень! Весь час я хотів стати розбійником, та все не було такої нірки, а йти навкруги було нудно. Тепер цей хід - наш, і ми в нього не пустимо нікого, тільки Джо Гарпера та Бена Роджерса, - бо, звичайно, треба, щоб у нас була ватага, а коли вдвох, то
– Авжеж чудово, Томе. А кого ми будемо грабувати?
– О, майже всіх. Проїжджих, перехожих. Так завжди роблять розбійники.
– І вбивати їх?
– Ні… не завжди. Краще тримати їх у печері, поки не сплатять викупу.
– А що це таке - викуп?
– Гроші. Ти наказуєш полоненому зібрати з своїх друзів, скільки він може, і коли протягом року друзі не дадуть викупу, тоді ти убиваєш його. Таке правило у розбійників. Але жінок не можна вбивати. Їх просто замикають, а не вбивають. Вони завжди красуні й багачки і страшенно лякливі. У них забирають годинники та всякі речі, але розмовляти з ними треба ввічливо, скинувши капелюха. Нема ввічливіших людей, ніж розбійники, ти це прочитаєш у кожній книжці. І ось жінки через кілька днів закохуються в них і, побувши в печері тиждень-два, вже перестають плакати, а потім їх уже й не виженеш із печери: виведеш їх геть - вони назад. Так в усіх книжках написано.
– Та це ж чудово, Томе! По-моєму, це навіть краще, ніж бути піратом.
– Так, це справді краще, бо… ближче до дому… і до цирку можна піти… і взагалі…
Тим часом хлопці вже перетягли з човна весь вантаж і влізли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до протилежного кінця галереї, прив'язали шворки до виступу скелі і рушили далі. Через кілька кроків хлопці прийшли до джерела, і Том відчув, що весь тремтить. Він показав Гекові залишки свічки на купці глини при самій стіні і розповів, як він і Беккі стежили за мерехтінням вогника.
Непомітно для себе хлопці почали розмовляти пошепки, бо їх гнітила тиша й темрява. Вони рушили далі і незабаром підійшли до того місця, де Том колись натрапив на майданчик, який закінчувався проваллям. При світлі свічок хлопці побачили, що то була зовсім не безодня, а тільки стрімкий схил завглибшки двадцять чи тридцять футів. Том прошепотів:
– А тепер я тобі щось покажу, Геку.
Він підняв над головою свічку і сказав:
– А заглянь за ріг. Бачиш там… на великій скелі… зроблено димом від свічки.
– Томе, це хрест!
– Розумієш тепер, де «номер другий»? Під хрестом– ага! Зрозумів? Отут я і побачив індійця Джо з свічкою в руці.
Деякий час Гек дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:
– Томе, ходім звідси!
– Що? І залишити скарб?
– Так… залишити. Дух індійця Джо, напевно, блукає десь тут поблизу.
– Ні, Геку, ні. Якщо він і блукає, то в тому місці, де вмер метис, - біля входу в печеру… за п'ять миль звідси.
– Ні. Томе, дух метиса не там.
Том почав думати, що Гек, може, справді має рацію, і непевний страх закрався в його серце. Раптом одна думка осяяла його:
– Які ж ми з тобою дурні обидва! Адже ж дух індійця Джо не стане вештатись у тих місцях, де хрест.
Цей довід виявився переконливим і справив велике враження.
– Справді, Томе, я й не подумав про це. Ти маєш рацію. Наше щастя, що тут хрест. Мабуть-таки, спустимося і пошукаймо тієї скриньки.
Том поліз перший і по дорозі вирізував в глиняному спуску нерівні приступки. Гек ішов за ним. З печери, де стояла велика скеля, виходило чотири галереї. Три з них хлопці оглянули і нічого не знайшли. В четвертій знайшли маленьку нішу, де лежало кілька ковдр, старі піджаки, шкурка від шинки та обгризені курячі кістки. Але скриньки з грошима не було. Хлопці обшукали все, але дарма. Нарешті Том сказав:
– Він казав: «Під хрестом». Так, може, це саме під хрестом і є. Не можуть же вони бути під скелею, бо вона дуже вгрузла в землю.
Вони знов заходилися шукати. Нишпорили довго й старанно і нарешті сіли відпочити. Гек не міг нічого придумати. Тоді Том сказав:
– Слухай, Геку, з одного боку скелі є сліди ніг і кілька крапель воску від свічки, а з другого боку скелі цього нема. Що б то могло означати? Їй-богу, гроші таки під скелею. Я йду копати глину.
– Це слушна думка, Томе, - жваво відгукнувся Гек.
Том витяг свій ніж, «справжній Барлоу»; не встиг він викопати й чотирьох дюймів, як ніж стукнув об щось дерев'яне.
– Геку, ти чуєш?
Тепер і Гек старанно копав, вигрібаючи землю руками. Незабаром вони викопали й витягли кілька дощок. Під ними був хід, що вів під скелю. Том заглянув туди і просунув руку з свічкою так далеко, як тільки міг, але так і не побачив, де закінчується нора. Він сказав, що піде подивитися. Зігнувшись у три погибелі, Том проліз крізь вузький отвір. Покручений хід увесь час заглиблювався в землю. Том ішов спочатку праворуч, потім ліворуч, а Гек - за ним. Пройшли ще короткий поворот, і раптом Том вигукнув:
– Що це, Геку? Дивись!
Це вона - скриня із скарбом, напевно. Стоїть собі в затишній печері поряд з порожнім ящиком з-під пороху, кількома рушницями в шкіряних футлярах, двома чи трьома парами старих мокасинів, шкіряним поясом і ще деякими старими речами, досить попсованими водою.
– Нарешті знайшли!
– сказав Гек, загрібаючи рукою купу потемнілих монет.
– Які ж ми тепер багатії, Томе!
– Геку, я завжди був певний, що ми знайдемо його. Тепер він наш, хоч і важко повірити такому щастю! Проте не будемо гаяти часу - треба зараз же витягти скриньку. Цікаво, чи можу я підняти її.