Пригоди журавлика
Шрифт:
— Мамо! Тату! Та невже ж це правда, що журавлі народжуються тільки, щоб журитися? — вигукнув журавлик.
— Раз так записано в Книзі Джерел… — розвела крилами мама.
— В усякому разі пісні про журавлів майже всі журливі,— зітхнув тато. — Але то нічого. І в нашому житті є свої радощі, синку. Наприклад — танці. Наші журавлині танці все птаство по праву вважає найкращими у світі.
Журавлик скривився — що там ті танці, як усе життя журитися треба. А йому ж так хотілося співати, жартувати, сміятися і веселитися!.. І так не хотілося
Кілька днів професор Кваквакум не з'являвся. Певно, читав на дні болота мудру Книгу Джерел. Як і всі професори, коли він читав, то міг по кілька днів не виходити на повітря.
Журавлик уже давно вибігав з гнізда слідом за батьками у пошуках їжі. Треба вам сказати, що журавлики взагалі довго у гнізді не засиджуються. Обсохнуть і вже бігають по болоту. Буквально через кілька годин після того, як вилупляться. І читати й писати журавлики навчаються за один-два дні — такі вони здібні.
Дні стояли погожі. Сонце, наче навмисне, весело сміялося з неба. І хоч як намагався журавлик викликати в своїй душі сумний, журливий настрій, — нічого в нього не виходило. Настрій був незмінно веселий. Хотілося весь час радіти й сміятися. Журавлик уже навіть думав, що, може, професор Кваквакум взагалі більше не з'явиться. І можна буде все забути, і ні перед ким не вибачатися, і не зважати на те, що там пишеться у Книзі Джерел…
Та на п'ятий день…
Журавлик підстрибом біг по болоту і враз…
Він ще встиг скрикнути:
— Ой! Вибачте! Я хотів…
І з ходу наступив на професора Кваквакума, що грівся на сонечку, висунувши з води свою порепану бородавчасту голову.
Жабурин Жабуринович тільки кавкнув і зник під водою.
Потім виринув, люто щось прохарамаркав і знову зник.
— От так вибачився!.. — зітхнув журавлик. — Докторові болотяних наук, наймудрішому з наймудріших, на голову наступив!.. Подумати тільки!.. Доведеться тепер ще більше перевибачатися…
Але як перевибачитися? Де його шукати, того професора Кваквакума? Він же розлючений пірнув у болото і тепер хтозна, коли випірне. Знову засяде за Книгу Джерел. А чекати не можна. Бо онде мама-журавлиця вийшла з очерету назустріч і питає:
— Ну як, синку, вибачився?
— Ні, — похилив голову журавлик.
— Чому? Стара жаба Ропуха мені сказала, він щойно тут був, на сонечку грівся.
— Не бачив я нічого, — ще нижче опустив голову журавлик. (Ох, як важко казати мамі неправду!)
— Ну, побудь тут, синку, почекай. Треба ж обов'язково вибачитись, — і мама-журавлиця знову почимчикувала
І що його робити?
Отак стояти й чекати, коли знаєш, що нічого не дочекаєшся?
Журавлик тупцяв на місці і зітхав.
— Чому зітхаєш, журавлику? — почув він тоненький голосок.
Глянув. На очеретині гойдалася маленька в'юрка очеретянка, рудувато-бура, з жовтою голівкою.
— Як же мені не зітхати, — сказав журавлик. — Мені обов'язково професора Кваквакума треба, а де його тепер знайти, не знаю.
— Це може знати тільки дядечко Бугай. Так-таки-так! Бо він літає над болотом уночі і бачить згори, де світиться на дні віконечко у кваквартирі професора. Так-таки-так!
— А як мені побачити дядечка Бугая?
— Побачити його дуже важко, майже неможливо, — сказала очеретянка і раптом зникла, наче її й не було. Бо враз залопотіли крила, і на корч поряд з журавликом сіла сорока. Сіла і одразу заскрекотіла:
Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що тут сталось? Що таке?Все це сорока проскрекотала так швидко, що в журавлика аж голова замакітрилася. Йому було прикро, що балакуча сорока налякала полохливу очеретянку, і він не дуже ввічливо сказав:
— Та! Все одно ви, тьотю, не допоможете. Все одно ви того не знаєте.
— Що?! — обурено махнула своїм довгим хвостом сорока. — Та ти знаєш, хто я така?! Та я ж сорока-білобока Скрекекулія! Я ж усюди літаю і все на світі знаю!
«Може, й справді Скрекекулія допоможе», — подумав журавлик і сказав:
— Та от треба мені дядечка Бугая, але кажуть, що побачити його дуже важко, майже неможливо. — Летімо зі мною! Я тобі його покажу.
— Я ще не вмію літати, — зітхнув журавлик. — Я поки що тільки бігаю.
— Не біда! Я полечу, а ти за мною побіжиш.
— Ну, гаразд, — погодився журавлик.
Сорока Скрекекулія знялася й полетіла. А журавлик побіг за нею.
От він уже й болото проминув. Біжить повз переліски, гайки. Бачить — на лузі корови пасуться. А осторонь за кільце в носі ланцюговою припиначкою до кілка колгоспний бугай Чемпіон прив'язаний.
Скрекекулія хвостом у його бік махнула й каже:
— Ось тобі твій дядечко Бугай. На тому й здоровий бувай! І ніколи не кажи, що я чогось не знаю. Скрекекулія усе знає, що є і чого немає.
І сорока, дуже задоволена собою, полетіла геть.
Підійшов журавлик до рогатого чудовиська з кільцем у носі і питає чемно:
— Дядю! Скажіть, будь ласка, ви — Бугай?
Чудовисько, голови не повертаючи, одним оком на журавлика згори глянуло.
— Му! — каже. — Бугай!
— Тоді у мене до вас велике прохання. Скажіть, будь ласка, де кваквартира професора Жабурнна Жабуриновича Кваквакума… Він мені дуже потрібен.
— Що? Якого професора? Не знаю ніякого професора. Чо-мму я мму-ушу його знати?