Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81
Шрифт:
І все-таки, звикнувши до безкарності, вона не втрималась і висловила докір у непрямій формі:
— А по-моєму, все ж нема нічого кращого за місто. Нехай воно і метушливе, і черстве, — проте це справжнє життя. Місто виковує, — її ніздрі на мить пристрасно роздулись. — І мене воно викувало, я завжди працювала каторожно, іноді просто ридма ридала, хотіла все кинути, а потім розуміла, що не можу інакше. Без цих чашок кави, які п’єш, обпікаючись, де-небудь між лінійним ліфтом і кільцевим експресом…
“Можливо, ви позбавили своїх дітей чогось дуже важливого?” — запитали примружені очі актриси.
“Не судіть поспішно”, — відповіла ухильна усмішка Ведерникова.
…Так, так, я це добре пам’ятаю,
Єдине місце, де я вас міг спіймати, — живий театр, кумедна старовинна будівля на горизонті “гамма”, вертикальний стовбур “Північний схід — 33”. Триста років тому в цих жовтих стінах над сходами в мідних купецьких прикрасах двоє чоловіків здійснили революцію в театральному мистецтві. Тому будівлю збережено, і знято з фундаменту, і надійно законсервовано в монблановій висоті горизонту “гамма”. І в ньому досі кожен день ідуть живі спектаклі.
Рівно о 18.30 всередині прозорого стовпа, який мало не товстіший від самого театру, падає капсула лінійного ліфта. На пандусі з’являєтеся ви: шапочка аж на носі, щоб по можливості не впізнавали й не чіплялись перехожі, сягниста хода, руки в кишенях пальта, лікті відставлені, обличчя бліде. Цок, цок, цок — пробігаєте двором до прохідної. Впізнали мене, і — клац! — обличчя, наче лампою-бліц, освітлюється привітною усмішкою, на бігу подаєте тонку прохолодну руку: “Будете на спектаклі? Я дуже рада!”
Це означає — ще десяток хвилин потім, коли розійдеться юрба глядачів і лише кілька постатей застряне біля службового виходу, щоб подивитись на зірку поза сценою, я по-дурному пишатимуся тим, що всі бачать, як я рйзмовляю з вами. Ах, де мої двадцять вісім років! Цок, цок, цок каблучки. Задеренчавши склом, грюкнули двері на прохідній (справжні дерев’яні двері на металічних завісах), і ваша шапочка мелькає силуетом, зникаючи.
…Починав клекотіти самовар, як здоровенний ображений кіт, і чекали своєї черги добірні полуниці в кошичку.
— Скажіть, ви справді мене не пам’ятаєте? Зовсім, зовсім?
Вона поклала виделку і втупилась, не кліпаючи, у благодушного Ведерникова із склянкою в руці. Андрій Ілліч, намагаючись нічим не виказати свого хвилювання, сидів і напружено чекав: ну, впізнай, впізнай же, хай тобі чорт, актрисо, доведи, що є в тобі щось, окрім цілеспрямованості — для себе й іронічної байдужості — до інших?!
Хочеш ти чи ні, але я — твоя молодість.
…Ні, не зрадиш себе, навіть якби давно впізнала. Якщо з самого початку не вважала за потрібне, то тепер уже не здасися. Он у губах і бровах з’являється напівграйливий, напіввинуватий вираз: “Пощадіть, життя таке довге, стільки зустрічей, підкажіть;
— Центр Віталу, — сказав він і назвав точну дату. — Зустріч з молодими вченими, ваша прем’єра: “Погляд згори”.
— Тридцять років, — прошепотіла вона, і Андрій Ілліч мимоволі подумав: чому сьогоднішній, майже не старіючій жінці так само властива ностальгія за минулим, як і її прабабусям, що рано відцвітали?
— Потім ми вечеряли в ресторані Центру. Нас познайомив Ареф’єв. Пілот-розвідник, консультант вашого вітаклю.
Згадала! Не зуміла приховати раптового тремтіння вій. І не Ареф’єва пригадала, а його, Ведерникова, найнедоладнішого з її знайомих.
…Він не пам’ятав добре, про що вони тоді говорили. Так, застільна балаканина, потроху про все. “Біоінженерія? Але хіба може бути щось прекрасніше за людське тіло?” — “Вибачте: якого тіла? Квазимодо чи Дискобола? Діапазон надто великий…” — “Якщо всі будуть схожі на Дискоболів і Артемід, на Землі стане нудно”. — Тоді ми дамо людині пластичне тіло, яке набиратиме різних форм за її волею… Сьогодні ти один, завтра — інший!”
Поговорили про щойно завершений сеанс віталу — вітакль. Розніжений Андрій Ілліч не скупився на похвали, що було до речі: непримітний чоловік навпроти виявився режисером. А втім, начхати було Ведерникову і на режисера, і навіть на запобігливого друга — Ареф’єва. У скромній лимонній сорочці чоловічого крою, з чорним грузинським браслетом на худому зап’ясті, неквапом смакувала поруч крижане вино фантастична жінка і лише з чемності усміхалась на вимучені дотепи Ведерникова. Пахло від неї чимось мигдально-гірким, незрозумілим і п’янким. Андрій Ілліч швидко втрачав голову і відчував, що втратить остаточно, і було йому так страшно й солодко, що він навіть не намагався зупинитись.
…Трохи не найважче було потім, через дванадцять років, коли він зміг відтворити цей запах. Нікому не побажаю — завантажувати цілі комплекси машин, до пуття навіть не вміючи сформулювати завдання. Які букети видавали машини! Одоефектор труїв і глушив Ведерникова жахливою сумішшю мускусу і паленої вовни, м’яти, формаліну, орхідей — чи це одурманений мозок підбирав аналогії?..
— Стривайте, — сказала нарешті Еліна, радісно й розчулено відкриваючи горіхові очі.
Вони були в неї дивнеї форми, правильно заокруглені згори й ніби підрізані прямою нижньою повікою. Через те й сяяти вміли по-особливому. Дорого дав би Андрій Ілліч тоді, тридцять років тому, за такий погляд при зустрічі біля живого театру!
Вона так довго хитала головою, не зводячи зачарованих очей з обличчя Ведерникова, що в того в глибині душі, запізнившись на третину віку, ворухнувся жаль: а чи не рано він тоді відступив? Образився, бач, на черствість, примхливе дитя!
Та Андрій Ілліч був мудрий і зразу зрозумів: роки. Зараз вона — за звичкою до самонавіювання — відчула сентиментальний смуток, а він, Ведерников, виступає в ролі матеріальної прикмети давніх років, поряд з якимись горобцями чи весняними калюжками.
— Я, я, хто ж іще. І під театром стовбичив, і листи вам писав на шести сторінках, і вірші.
— Пам’ятаю, — все ще так само зачаровано дивлячись, співуче сказала вона.
І знову Ведерников зрозумів, що йдеться не про нього, а про молоду Еліну…
…Ти розумниця. Як ти тоді виступала по телевіту! В одній із своїх улюблених кольорових сорочок з довгими ріжками комірця, розпустивши буйне сонячне волосся, ти сиділа в моїй кімнаті, за моїм столом. А ліворуч, упираючись спиною в мої книжкові стелажі, осідлав оксамитовий прабабусин стілець Родайтіс, постійний ведучий “Панорами мистецтв”. У кімнаті стояв неповторний запах твоїх парфумів, дражливий і заспокійливий водночас.