Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
Далі почалися коїтися речі ще незвичайніші. Батьки помітили, що їхня донька може поглядом пересувати окремі предмети і володіє телепатією. Минав час, до фантастичних здібностей дівчинки поступово почали звикати.
Як і всі діти, Феня ходила до дитсадка, в сім років сіла за шкільну парту. Хіба що зовні виділялася з-поміж дітей великими зеленими очима і непосидючістю.
У п’ятнадцять вона була вже вродливою дівчиною, на яку заглядалися містечкові хлопці. Але чарівна Феня дружила тільки з Хлопчиком, її ровесником, який
Вони разом ходили до школи, вдвох поверталися додому й весело теревенили про всяку всячину. Однокласники брали Хлопчика на глузи, коли бачили в його руках два портфелі, але він не звертав на їхні шпильки уваги.
— Чудовий учора був захід сонця, — казала Феня, знаючи, що Хлопчик напевне бачив цю дивовижну картину, — півнеба палало!
— Наче горіла тисяча вогнищ, — підтакував Хлопчик.
— Ні, мільйон! А я вночі гуляла, — раптом зізналася Феня, викликавши в нього подив і заздрість.
— І тебе мама відпустила?
— Пхе, дочекалася, коли вона заснула, і… вилетіла у вікно! Місячні промені пестили моє тіло, а мене нічна тиша міцно обіймала. Я ж — невидимка…
— Ага, невидимка… Можна подумати, — бурчав Хлопчик. — Чому ж тоді коло вашої хати до півночі собаки гавкали?
— Ні, це неможливо! — вдавано обурювалася Феня. — Ви, чоловіки, надто прозаїчні. Найромантичніше перетворите в банальне…
Хлопчик хотів заперечити, але “ви, чоловіки” полестило його самолюбству, і він промовчав.
Взагалі він мріяв про те, щоб Феня бачила в ньому справжнього мужчину, а не довгов’язого підлітка, яким був насправді. Хотілося, аби в її зелених очах заіскрилося щось інше, несхоже на просто дружні стосунки.
5
Валеріан Семенович викладав у старших класах фізику. Худющий, невисокого зросту, запальний. Великі, на пів-обличчя окуляри в роговій оправі ледве трималися на крихітному гострому носику і робили педагога схожим на неповнолітнього мотоцикліста.
До Крутоярів Валеріан Семенович попав за розподілом педінституту, хоча зовсім не мав бажання їхати сюди. З першого дня містечко йому не сподобалося, називав він його “бісовою діркою”.
— Хай йому грець! — дратівливо вигукував він, прокидаючись вранці у своєму холостяцькому ліжку і дивлячись на поплямовану стелю — наслідок учорашнього заливного дощу. — Місто, називається! Зачухане містечко!
Вчора ввечері, коли дощ тільки почав накрапувати, з учителем сталася дивна пригода. Йдучи увечері зі школи мимо ставка, Валеріан Семенович випадково глянув на вербу, що нависла над водою, і спинився, наче громом вражений. На дереві сиділа якась істота, схожа на людину, і розчісувала зелене волосся. “Очевидно, старшокласники
Або ще таке. Збирав він одного разу в лісі гриби. Раптом чує голос:
— Не виривай гриби з корінням, фізик, бо дограєшся. А ніде ж ні душі. Звідки голос — неерозуміло. Чортівня якась, та й годі.
…Зціпивши зуби й гучно соваючи стільцями, фізик заходився одягатися. Швидше б збігли роки обов’язкового відробітку після інституту — знову б додому, до аспірантури! А вони ж, ці роки, повзуть, неначе черепахи.
Школярі в містечку теж якісь дивні. Чого варта лише одна Феня Моргана з 8-А! Геть замучила своїми дивними запитаннями. Ні, тут не занудьгуєш!..
Передчуття Валеріана Семеновича справдились — він таки зчепився з Фенею, хоча на те не було й причин. Тема уроку проста і зрозуміла: будова матерії, елементарні частинки. Розповідав правильно, як написано в підручнику, — доступною дітям мовою, в суворій відповідності з навчальною програмою і поурочним планом. І тут — ця Моргана. І те не так, і те як слід не розтлумачив. А наприкінці недвозначно закинула: “Ви, Валеріане Семеновичу, сприймаєте природу механічно, а вона, уявіть собі, жива!”.
Фізик не вдався до диспуту з ученицею, лише, як міг, закликав її до порядку й дисципліни. Та Феня, звісно, таких слів не знала й тому не вгавала. Вона невідь-чому приплела сюди Ейнштейна й Уїлера, базікала про якісь елементарні частинки, нагадала про вакуумну піну і кварк-глюонну рідину.
Кров ринула в голову фізика, і він, ледве стримуючись, люто бгав аркуші поурочного плану. Йому вже ніяк не вдавалося стежити за ниткою міркувань невгамовної школярки, слух сприймав лише окремі слова:
— Я пам’ятаю, як говорив мені одного разу сер Ісаак. Маю на увазі Ньютона…
Багрянець на щоках фізика змінився смертельною блідістю, і Валеріан Семенович з ненавистю покосився на Феню:
— Сподіваюся, своєю присутністю ви ощасливите директора, як двісті років тому ощасливили Ісаака Ньютона.
Розлючений, він підійшов до кабінету з табличкою “Директор М. Р. Лін” і постукав. У голові гуло, в горлі пересохло, і Валеріан Семенович навіть не почув, чи йому відповіли. Прочинив двері й просто з порога відрапортував:
— Максиме Родіоновичу! Сил не вистачає! Знову ця Моргана!
І осікся. В кабінеті нікого не було. На підвіконні стояв запорошений глобус, на стіні висіла якась діаграма. Тихо і спокійно. Валеріан Семенович сів край столу, забарабанив пальцями по стільниці. Раптом за його плечима пролунав баритон директора:
— Валеріане Семеновичу? Що з вами?
Підхопившись, фізик очманіло дивився на Максима Родіоновича, який стурбовано схилився над журналом і червоним олівцем робив у ньому позначку. Його товсті щоки надулися. Директор мав буденний, трохи заспаний вигляд.