Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
Шрифт:
Не минуло й години, як Таїсія Іванівна дізналася про зникнення Хлопчика. Вона примчала з чергування до двору Прибульця на вицвілому, болотного кольору уазику “швидкої допомоги”. Огрядна фельдшериця підбігла до інопланетянина, який флегматично дивився вгору, ніби ще сподівався побачити свою ракету.
— Де він? — заголосила Таїсія Іванівна. — Куди зник мій племінник? Чому ніхто не спинив його? На яку зірочку дивитимусь я тепер вечорами, заливаючись гіркими сльозами? А це єдине, що мені лишається. Ну, скажіть, що робити?
— Я
— Гаразд, — раптом спокійно мовила Таїсія Іванівна. — Хто може повернути мені дитину? Ви?
— Ні.
— А Майстер На Всі Руки? Він же такий мудрий, такий роботящий. Колись кран нам хотів полагодити. Дуже складний кран був, нічого в нього не вийшло тоді…
— Він теж не зможе повернути.
— Хто ж тоді? Хто?!
— А чи варто його повертати?
— Що-о?! Та як ви можете таке казати? Стільки сил віддала, щоб поставити його на ноги! Хто ж тепер утішить мене на старості років?
— Якщо так…
— Саме так! Лише так! І дійте, негайно дійте! Або ж порадьте, що мені робити! Це ж ви винні, що він полетів — залишили напризволяще ту свою кляту бандуру!
— У вашому містечку багато див. Саме це і є рятівна лінія.
— Мерлін поїхав в Алушту, — гарячково розмірковувала Таїсія Іванівна. — Моргана! Треба її просити. В ноги впаду, але вмовлю…
За хвилину уазик зірвався з місця і зник за поворотом.
Прибулець ще раз глянув у небо, скрушно похитав головою і пішов до будинку.
Таїсія Іванівна знайшла Феню на городі. Та підгортала молоду картоплю.
— Феню, дитино, я до тебе! — гукнула тітка Тося від хвіртки. — Ти чула, що мій шибеник накоїв?
— Чула.
— Сонечко моє, поверни його. Ти ж не така, як усі ми, ти — фея! Феня замріяно подивилася на Таїсію Іванівну.
— Навіщо?
Тітка Тася аж підскочила:
— З Прибульцем змовилася? Невже ти не розумієш, що Хлопчика треба повернути? Він нам потрібен. Навіщо йому той космос? Що він там забув? Допоможи… Зарадь моєму горю! Хочеш, стану на коліна…
Феня співчутливо подивилася на неї.
— Добре. Допоможу. Мабуть, від долі не втечеш…
— Ходімо, ходімо, рідненька! — заметушилася тітка. — Я на машині, за дві хвилини будемо в Прибульця…
Феня зупинилась на місці старту корабля. Вона заплющила очі, підняла голову й так надовго завмерла. Обличчя її закам’яніло, рот напіввідкрився, а руки повільно поповзли вгору — між ними голубим маревом тремтіло повітря.
Нарешті Феня опустила голову й руки. Розплющила очі н стомлено подивилася на Прибульця і Таїсію Іванівну, ніби бачила їх уперше.
— Заспокойтесь, Таїсіє Іванівно, — прошепотіла дівчина. Хлопчик скоро буде вдома. Я зробила все, що могла.
10
Корабель ніс Хлопчика космічними просторами з неймовірною швидкістю. Під час польоту ожив екран, поверхню якого перетинали дві лінії: нижня — червона,
Він летів уже кілька годин, і політ уже не тішив його так, як у перші хвилини. Щось непокоїло його, не давало зосередитись — перед очима стояли уквітчані яблуневі садки, чулися гудки нічних пароплавів, хвилював запах сирої річкової води і густий аромат матіол, від якого одночасно хочеться і плакати, і сміятися.
Він згадав Феню Моргану, її ніжну усмішку, мелодійний голос. І йому так захотілося додому, що аж сльози навернулись на очі.
Таїсія Іванівна перша помітила корабель, що приземлявся. Срібляста дзига, ледве висвітлена блідим місяцем, спускалася з неба. Нарешті вона легко й плавно тицьнулася точнісінько в те місце, де стояла раніше. Тітка підбігла до корабля.
— Повернувся, радість ти моя! Мисливцю! Садівник! Йдіть-но сюди! Хлопчик на Землі! А ти, Феню, чому не йдеш? Це ж завдяки тобі ми бачимо Хлопчика живим і здоровим!
Фея стояла неподалік усім своїм виглядом показуючи: її зовсім не цікавить те, що тут діється. Вона лиш подумала: “Така вже наша жіноча доля: спускати чоловіків з неба на землю”.
На другий день Хлопчик прокинувся пізно. На тумбочці біля його ліжка стояв пишний букет червоних гладіолусів. Там же лежала записка: “Вітаю з днем народження, моє золотце! Цілую тебе! Я на чергуванні. Борщ у холодильнику, млинці на столі. Буду ввечері. Тітка Тася”.
“Як же це я забув?.. Сьогодні ж мені шістнадцять!” — радісно ляснув долонею себе по лобі. Але радість швидко змінилася тривогою. Хлопчик згадав лихі віщування пасквілянта-анонімника. Неприємний холодок поповз поза спиною: невже він став зовсім іншим і життя втратить для нього будь-яку привабливість?.. Треба негайно перевірити.
Сяк-так умившись і пригладивши долонею неслухняну чуприну, Хлопчик вийшов з будинку. Звично завернув праворуч у перший провулок — до Прибульця. Важке передчуття не полишало його, він відчував: сталося непоправне. Корабля на тому місці, куди він учора приземлився, не було. Прибулець покинув їхнє містечко, навіть не попрощавшись!..
Хлопчик увійшов до будинку. В кімнаті на столі лежав аркуш паперу, змережаний красивим почерком. Прощальний лист Прибульця! Хлопчик прочитав: “Усе стає на свої місця. Чудес більше не буде. Немає мені притулку. Тобі такому — теж. Ви, люди, змінюєтеся разом із світом, в якому живете. Прощай, Хлопчику! Я любив тебе!..”
— Прощай, інопланетянине, — прошепотів Хлопчик. — Я ніколи тебе не забуду.
Він вийшов на вулицю. Зникли неспокій, хвилювання. Лише важкий камінь на серці не давав дихати на повну силу. Віщування Доброзичливця починали збуватися.