Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Шрифт:
Серед тих, хто керував завантаженням, Бондар безпомильно розпізнав старшого — худорлявого чоловіка в шкірянці з польовою сумкою через плече. Вантажники назвали його прізвище — Черняк.
— Куди ви? — перепинив він Бондаря. — Пасажирів не беремо. У нас вантаж.
— А я не пасажир. Маю вантаж.
— Який?
— Важливий, — подумки Бондар шукав дохідливі й зрозумілі слова, аби переконати начальника евакуації. — Золото історичного музею. Прошу, прийміть.
— Золото — і баржею, по річці? — зиркнув той спідлоба.
— Прошу вас. — Іван Васильович намагався триматися спокійно, але голос у нього
— Ви з глузду з’їхали! — сердито кинув Черняк. — На спецпоїзді була охорона, а на баржі — нікого. Чуєте? Ніякої! Хто ж охоронятиме золото? Я?.. Моя голова мені ще потрібна, а за ваші коштовності — голову з пліч. — Начальник евакуації ребром долоні провів по горлу. І вже стриманіше: — Не вмовляйте, нічого не вийде.
Ошелешений такою відвертою відповіддю, Бондар розпачливо дивився на Черняка, дрібно переступаючи з ноги на ногу. Лантух з плечей не знімав. Погляд у нього був такий благальний, що Черняк, не витримавши, сказав:
— Золото з вами?
— А де ж…
Те, що Черняк діє згідно з інструкцією. Бондар розумів. Трапиться щось — і…
— Післязавтра мені на фронт…
Чорні густі брови звелися на переніссі, Черняк дивився на Бондаря, мовби вивчаючи його, нарешті співчутливо перепитав:
— Кажете, післязавтра? — Затим, наче вистрелив: — Носите такі цінності по місту? Ризикуєте! Це злочин!
— Виходу в мене іншого немає.
— Але й самому — не діло. Прикра випадковість, і ніякого сліду, ще й вас звинуватять. От що, директоре! йдіть за мною, переодягніться у військову форму, а золото перекладіть до валізи. Так буде безпечніше. — Він насупився: — Неодмінно зверніться до відповідних організацій, не може бути, щоб усе евакуювали.
Обидва розуміли, яке значення вкладається у слово “все”. Уважно слухаючи Черняка, Бондар трохи заспокоївся. “Може, закопати? Надійно закопати?” — промайнула рятівна думка.
Надійно закопати в землю…
Іван Васильович детально обмірковував цей варіант. І весь час його брав сумнів: а чи рятівний він? Закопати — не складно. Але що буде, коли він не повернеться з фронту? Навіки зостанеться там, на полі бою? Війна є війна, ніхто не гарантований від кулі. Може статися, що ті скарби ніхто ніколи не знайде.
Та найбільш турбувало: фашисти, вдершись до Києва, шукатимуть багатства історичного музею, і шукатимуть професіонально, як робили це по всій Європі. Досить їм тільки пронюхати, що скарби не вивезено…
Пригнічений, сидів Бондар у своєму кабінеті і вперше шкодував, що всі ці дні діяв сам. Важкої години людина горнеться до людини, шукаючи підтримки, поради, захисту. А він — один. От і маєш. Правда, до останнього сподівався, що вдасться все залагодити і з чистою совістю піти на фронт.
Звісно, за будь-яких обставин треба діяти законним шляхом. І єдино правильний — здати коштовності державі. Так велить совість.
А що як?.. Баржа вантажитиметься й завтра, лише ввечері відійде до Дніпропетровська. Запакувати кілька ящиків музейними експонатами, а до них покласти золоті? Зрозуміло, попередньо домовитися з керівництвом Академії наук, тобто діяти офіційно. При цьому про золото змовчати, а послатися на те, що не встигли вчасно відправити деякі експонати…
Іншого шляху у цей критичний момент Бондар не бачив.
Незабаром у
— Завтра мусимо відіслати частину музейних експонатів. — Він зумисне не послався ні на чиї розпорядження. Говорити ж неправду не хотілося. — Заперечень, гадаю, не буде. Наш обов’язок — врятувати якомога більше неоціненних надбань народу. Прошу Лишитися Олександра Петровича Сенченка. Решта вільні.
Сенченкові Бондар довіряв, як собі.
Бондар познайомився з Сенченком кілька років тому. Якраз тоді створювали музей українського мистецтва. Іванові Васильовичу доручили зібрати експозицію “Історія України XVII–XX століть”. А невдовзі до новоствореного музею прийшов працювати Олександр Петрович — середнього зросту, неговіркий. Перше враження — людина некомунікабельна, замкнута. Однак поступово він зарекомендував себе як здібний, вольовий і наполегливий організатор.
Коли Бондаря призначили в 1940 році директором історичного музею, він запросив до себе Сенченка. Невдовзі комуністи обрали того секретарем партійної організації.
Ні, він Бондар, не помилився, коли вирішив нарешті поділитися з Олександром Петровичем своїми клопотами.
— Треба про дещо поговорити, час назрів.
— Удвох? — неабияк подивувався Сенченко.
— Удвох, Олександре Петровичу, тільки вдвох, — зітхнув. — Не дивуйтесь, що не запросив інших. Справа надто серйозна…
З десятьма ящиками, призначеними для перевезення музейних експонатів, вони впоралися за дві години. Бондар загортав у папір експонати із кераміки й дерева, а Сенченко ретельно забивав ящики. Лише зрідка перекидалися словом-другим. Нарешті Бондар сказав:
— Що ж, Олександре Петровичу, дійшла черга до золота.
— Повірте, рука не піднімається вкладати в ящик. А коли цей вантаж десь загубиться на дорогах війни?
— А хіба я про це не думаю? Теж боюсь. Але ж іншого виходу в нас немає. — Іван Васильович тримав у руках велику золоту діадему: скіфська цариця, сидячи в кріслі й приязно усміхаючись, пригощає вином свого дорогого гостя. — Тільки погляньте, яка краса! — Він навмисне намагався перевести мову в інше русло. — Чи не найбільша цінність нашої колекції. Подумати тільки! В п’ятому столітті до нашої ери майстри-торевти вже володіли такою витонченою технікою карбування. А ось ця оригінальна пластинка із зображенням крилатого лева знайдена під час розкопок скіфського кургану Перепетиха. Тарас Григорович Шевченко, довідавшись про багатющі історичні знахідки неподалік від Києва, приїхав туди, щоб їх замалювати. Для нас тепер усе це історія…
Для фахівця то були прописні істини, своєрідна азбука. Та говорив Бондар так, ніби повідомляв Сенченкові досі незнане, якусь нову інформацію. Іншого разу ця розмова могла б видатися йому образливою: мовляв, нащо розповідати про те, що знає кожен студент-історик. Та сьогодні Сенченко із задоволенням слухав директора.
— А візьміть давньоруських золотарів. Вони володіли і фігурним литвом, і черню, куванням при виготовленні посуду, і гравіруванням. — Бондар по-юнацьки запалювався. — Цілі школи! Івана Равича, Давида Золотаря, Федора Левицького, Єремея Белецького! А золоті речі Мезинської і Кирилівської стоянок?!.