Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
Шрифт:
За свою багаторічну практику слідчий звик керуватися лиш конкретними фактами, доказами, документами. Того вимагала його професія. Однак у даному випадку інтуїція підказувала: не слід поспішати з категоричними висновками. На це наштовхували його і розмови з Бондарем. Надто різняться документи, які є в нього, і свідчення самого директора. З тону розповіді вчувалося, що Бондар зовсім не такий, яким дехто його малює. Справді, жодного разу не скомпрометував себе до війни, коли обіймав різні посади — від рядового співробітника до директора музею. Вихідець із простої сім’ї. Та й коли нависла загроза фашистської окупації, зумів
І раптом — тридцять грамів… Півпуда і тридцять грамів.
Бондар не знаходив собі місця: “Не збагну, що сталося… розберіться в усьому, прошу… Справа моєї честі, зрозумійте…”
То був голос совісті, і слідчий розумів: треба розставити всі крапки якомога швидше. Кожен день, кожна година — нестерпні муки для Бондаря, і невідомо, чим усе може скінчитися для нього, коли довкола густішають хмари недовір’я.
І слідчий не зволікав. Порадився з археологами. Був переконаний: таємниця “схуднення” золота приховується в самому… золоті. І незабаром авторитетні фахівці підтвердили його припущення: під час транспортування залишки землі, які прилипли до експонатів, відпали. Тридцять грамів землі…
Слідчий увійшов до музею, спроквола прочинив двері кімнати, в якій працював Іван Васильович. Хвилювався, як ніколи:
— Добрий день, — привітався.
Бондар хрипко відповів:
— Добрий… Якщо добрий…
Слідчому хотілося багато сказати в цю мить, розповісти про всі свої сумніви і вагання, проте він тільки поклав на стіл перед Бондарем аркуш паперу і м’яко промовив:
— Вибачте, Іване Васильовичу, за всю цю тяганину… Ось акт експертизи.
Володимир Глушко
ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ
Повість
Хрипкий голос із динаміка гучномовного зв’язку лунко; розлягався в приміщеннях підземної ракетної бази Лоурі. Заціпенілі люди у пускових шахтах, тунелях сполучення, на пунктах керування запуском ракет, у бункерах особового складу напружено слухали: говорив оперативний черговий:
— …Троглодити! Це я, Кеннан. Я звертаюсь до вас востаннє. І кажу вам: будьте ви всі прокляті! Тому що всі ви — вбивці! І ти, Брайлі, і ти, Фрікер, і ти, Ліндберг… Ви нічого не знаєте про наше чортове підземелля і, що найстрашніше, нічого не хочете знати. Ви кроти, сліпі, обмежені кроти. Я зневажаю і проклинаю вас усіх! Прощавайте!
Різкий звук пострілу примусив усіх здригнутись…
По бетонній дорозі, що серпантином звивається між гір, мчить відкритий джип. У машині двоє: за кермом капітан, поруч з ним — лейтенант, Едвард Макклорі. Капітан, час від часу гигочучи і жестикулюючи, дає новачкові “увідну”:
— З нашим шефом служити буде не нудно. Генерал і Хіггінс — найунікальніший тип. Доісторичний. Допотопний. Такого немає в жодній армії світу. Можеш мені не вірити, але його зовсім випадково викопали із землі сапери, коли рили котловани під пускові шахти. Ясна річ, сапери в антропології — слабаки. Ледве розібралися, що перед ними не мавпа, а прадід Адама. І вирішили передати його останки в музей. Як вічну пам’ять про наших далеких первісних предків. Однак Хіггінс раптом відігрівся, ожив і зробив успішну військову кар’єру. Зрештою його висунули
Доїхавши до пункта управління бази — величезної куполоподібної споруди, капітан підморгнув на прощання і повернув назад.
У кабінеті генерала явно не вистачало світла. Тільки настільна лампа вихоплювала невелике коло на його письмовому столі. В її слабому світлі Хіггінс, не кваплячись, перегортав особову справу Едварда Макклорі.
Едвард сидів навпроти Хіггінса у м’якому обертовому кріслі і, користуючись паузою, вивчав зовнішність свого майбутнього шефа.
Обличчя генерала скидалося на гравюру, на яку художник не пошкодував штрихів: сила-силенна зморщок свідчила про досить похилий вік, а землисто-сірий колір шкіри — про те, що шеф справді все життя провів під землею.
Хіггінс перегорнув останню сторінку і холодно глянув на Едварда.
— Ви цивільна людина, Макклорі, — мовив після тривалої паузи. — Достеменно цивільна. Школа. Університет. Працювали. Правда, небагато. Воліли більше подорожувати. Одне слово-інтелігенція. Отже, що вас, містер інтелігент, змусило присвятити себе армійській службі?
— Обставини особистого характеру, сер.
— Привабила військова романтика?
— На жаль, мені не шістнадцять.
— Тоді що ж?
— Містер Безробіття, сер.
— Гм… Ну, особисто мене цей містер не цікавить. Мені важливо, щоб ви не були слиньком.
— Мені не зовсім зрозуміле ваше побажання.
— Ще раз повторюю: мені дуже важливо, щоб ви не виявилися слиньком! Ясно?
— Поясніть, будь ласка, детальніше.
— Із задоволенням.
Хіггінс натиснув на одну з кнопок на столі. Десь унизу тихо зашелестів мотор. Важкі портьєри, що закривали стіну праворуч від генерала, розсунулися в обидва боки. За ними висіла величезна схема. Вона світилася на стіні, як кіноекран.
— Це Лоурі. — Хіггінс, не обертаючись, показав великим пальцем на схему. — Тут базуються вісімнадцять міжконтинентальних ракет типу “Титан”. Їх цілком досить, аби перетворити на кладовище цілий континент. Але поки що вони перебувають в екзотичних “гніздах великих птахів”: так називають підземні шахти журналісти. Ваші колеги, містер інтелігент. Вас направляють на шахту номер три. На посаду офіцера наведення. На місце нині покійного лейтенанта Кеннана. Не дуже давно ваш попередник з дурного розуму застрелився. Тому я й попереджаю вас — тут не Діснейленд. Тут підземна ракетна база стратегічного призначення. Тепер вам зрозуміло моє побажання?
— Цілком.
Хіггінс спідлоба недовірливо зиркнув на Едварда і раптом різко нахилився над столом. Він буквально ліг на нього грудьми і втупився в Едварда знизу вгору, просто в очі.
— Сумніваюся. Ви, містер інтелігент, очевидно, гадаєте, що ми заховали ракети під землю з естетичних міркувань. Або від негоди, щоб вони не застудилися. — Куточок генеральського рота мляво піднявся: Хіггінс, мабуть, посміхався. — А чи відомо вам, містер інтелігент, що під час атомного бомбардування Хіросіми водопровідники, що працювали в тунелях міської каналізації, у клоаці, залишилися живими?