Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87
Шрифт:
Мене спокушав сатана… Таємниче, інтригуюче і безглуздо. Ким він був, той, кого я мав за сатану, доки не дізнався, що безодня, яка стояла за ним, страшніша за пекло? Чужинцем… А втім, де та країна, яка не була йому чужою? Ким він був? Легше сказати, ким не був. Ані купець, ані гранд, але багатство його, здавалося, не мало меж. Не був лікарем, але всі знали, що мимохідь зцілив кількох безнадійно хворих. Алхіміком теж не був, одначе його міркування про найскладніші трансмутації шанувалися високо. Не був географом, але обриси Нового Світу, поки що майже нікому не відомі, малював дуже точно, — я впізнавав знайомі береги. І, звісно, не був істориком, але про часи недавні чи сиву давнину говорив зі спокійною впевненістю очевидця, немов сам бачив Христа на Голгофі, закутих у панцирі вестготів і жахливих богів Нового Світу. Проте, коли хтось заперечував,
Якось він завів мову про зірки, Всесвіт, властивості матерії. Мало що з того відклалося в голові. Але було в його словах щось ніби відблиск якихось недосяжних знань, ніби… Врешті він звернув усе на жарт, засміявся. Хоча це було чим завгодно, тільки не жартом.
Відтоді як я удостоївся його уваги, він у бесідах наших поводився неначе кіт, що торкає лапою їжака: з одного боку, з іншого — легко, м’яко… І все ніби чекав чогось, ніби сподіваргя щось од мене почути. І нарешті висока честь — запрошення до замку. Його замку.
Про той замок, як і про його господаря, говорили всіляко. Здебільшого пошепки. А де найкраще виловити чутки? У корчмї, звісно.
У замку, казали, ніхто сторонній не бувяв. Звідки ж тоді моторошні чутки? Хтось таки бував. Але той, хто бував, мовчав намертво — ні півсловом, ні натяком… А чутки? Хтось прохопився. Але хто не вмів тримати язика — помирав. Ні, не помирав — зникав. Куди — невідомо… Туди, “де світло завжди в німоті і завиває глибочінь морська, коли двох вихорів лютує ворожнеча. То вітер з пекла, відпочинку він не знає, мчить сонми душ людських серед пітьми і мучить їх, катуючи в обіймах…”
Гаразд, спробувати з іншого боку… Чи далеко до замку? Ніби й близько, але без запрошення туди не дістав тися. Чому? А хто ж його знає. Ось дорога, виїздиш з міста, монастир ліворуч, виноградники праворуч, потім ліс, і дорога нікуди не звертає, де там заблукати; а потім побачиш удалині замок, вежі та стіни. Всі знають цю дорогу… Ну й прямуй собі, куди їхав. А до замку звернути — і знову опинишся там, звідки виїхав: монастир, виноградники. Якщо схочеш іще раз спробувати — всяке може трапитись. У туман потрапиш чи в сусідньому містечку опинишся, а іноді й подалі. Одного ось у Мадрід закинуло. Задрімав він у сідлі, а коли очі розплющив — будинки високі, вулички вузенькі, бруківка, кінь змилений. “Де я?” — питає. “У Мадріді”. Тут тільки дурень не зрозуміє, що й до чого. Перехреститись треба, діву Марію згадати — і додому тихенько. Але ж ви знаєте наших іспанців — у багатьох гордість попереду розуму ходить. Воно й непогано, інакше як би ми колись відстояли свій півострів від маврів, а нині он скільки країн підкорили. Але ж і розуміти не гріх, коли та перед ким сміливість виказувати. Такий ото сміливець диявола згадає, пекло та іншу всячину і — вперед, на штурм. Тільки нікому не щастило. То кінь понесе, то на самого раптом такий жах нападе, що… А то й пам’яті на якийсь час позбудешся. Якщо ж людина просто їде, у своїх справах, їй нічого не станеться.
Можна, звичайно, в місті хазяїна замку порозпитувати. А що запитаєш? Чому в мене кінь сказився? Чому до тебе без запрошення приїхати не можна? Сміх, та й годі… Не порозмовляєш з ним дуже. Ні, не шпага, шпага пусте… Сам не розмовляв, про що такому донові розмовляти з корчмарем, а бачив сміливців, що пробували, — як овечки ставали. Чому? В них і спитайте. Страшна людина він, господар замку, якщо взагалі… людина. А як і людина, то вже напевне за ним стоїть хтось, не проти ночі казати… Кажете, куди дивиться мати наша, свята церква? А звідки вона дізнається? Хоча — ваша правда, що корчмар знає, вона таки теж знає. Більше знає, це так. Але корчмар знає і мовчить, ми з вами, шляхетний доне, ні про що не говорили, я не казав, а ви не слухали, так для обох ліпше буде. Розумію, ви нікого не боїтесь, ви шпагою від усіх відіб’єтесь, а я… Звісно, ви порядна людина, відразу видно, тільки тому я… Так, з вашого дозволу ще трохи вип’ю, пити з вами — для мене велика честь… Та й що там я знаю, теревенив більше, вигадував… Не доведе мене до добра язик мій, ой, не доведе. Церква знає багато, але її обізнаність можна на деякий час приспати. Ні, не лише золотом, хоча й золотом теж. Ось був тут не так давно такий чернець — брат Боніфацій. Ревний та лютий був інквізитор, чимало люду на його совісті… Тьху, що це я? Багато заслуг було в нього перед церквою, пошаною користувався, дарунків не брав і жалю не знав. Звісно, відьом і єретиків нічого жаліти, але дуже він був нещадним. От і в це
Даруйте, шляхетний доне, і так уже я вам своїм патяканням, мабуть, набрид. Дякую вам за честь, всього вам найліпшого, завжди радий вас бачити, а про це… Там такі справи, в які краще не встрявати людині. Та й навіщо? Здоров’ям вас господь не обділив, достаток маєте, шану… Послухайте нерозумного базіку, я вам тільки добра зичу. І пам’ятайте, шляхетний доне, я вам нічого, зовсім нічого…
І ось я удостоєний: будьте моїм гостем, і, звісно, один, і, звісно, виїдемо надвечір, і, звісно, нікому нічого… Що ж, побачу на власні очі, тоді й зрозумію, хто він-чорнокнижник, алхімік, чарівник чи… Ця таємниця — вже не таємниця. Когось він добре налякав, комусь заткнув пельку золотом, когось запроторив пташок годувати, але все це до певного часу. І сам він це має розуміти — не дурень. Хто завгодно, але не дурень.
Під вечір з міста виїхали два ідальго без слуг, без почту, в широких плащах і крислатих капелюхах, які закривали обличчя. Копита лунко цокали по нагрітій за день кремнистій дорозі, ультрамаринове прохолодне небо оздобили перші зорі, від п’янкого аромату квітів паморочилось у голові. Зійшов рожевий місяць, перетворивши відполіровану бруківку на тьмяні люстерка.
Куди можуть прямувати два ідальго такого чарівного вечора? Безумовно, в оселю у старому саду за містом; там пригашене світло, і передзвін гітарних струн, і веселі приятельки. Але ідальго їдуть не туди. Куди ж тоді жене вас диявол? Що може бути краще від вишуканих страв, тонких вин, жартівливих і сумних пісень, легких, приємних, хай навіть трохи грішних радостей, які можуть стати сенсом життя — і зовсім непоганого життя? Яка ж сатанинська гордість, яка злочинна гра розуму, яка бісівська мана жене вас, ідальго?
А дорога вже не блищить, мов замерзла річка, її стисло громаддя лісу. В повітрі запахло гниллю, небо вкрилося важкими, мов чавунними, хмарами, і їхні краї, розжарював уже криваво-червоний місяць. Немов обценьки в катівні… Куди ж ви, ідальго? Кінь збився з легкої ходи, рука мимоволі напнула повіддя, а серце стисло щось крижане й липуче… Страх?
Він посміхнувся до мене. Як це я досі не помічав, що в нього такі сліпучо-білі зуби?
— “Тут треба, щоб душа була твердою. Тут страх порадником не може бути”. Знову Данте…
Думати про мене, що я злякався? Та чи знаєш ти, що я перебачив за своє життя? Тобі б десяту частку того — тоді б ми й поговорили про страх. Смішно… Але страх має багато облич. Усміхнеться вам кохана — і зблиснуть вовчі ікла…
В нього немає ікол; рівні, білі, напрочуд гарні зуби, а от очі… Величезні, мерехтливі, смарагдово-зелені, чаклунські. Чи бувають у людей зелені очі? Чом ні, бувають. Ось в однієї моєї знайомої з яскраво-мідним волоссям… Але щоб так горіти в темряві… Моя рука мимохіть стиснула руків’я кинджала, лезо холодно сяйнуло в місячному світлі, і той спокійний, надійно-знайомий блиск прогнав страх. Кинджал може захистити не від усього, це ясно й дитині, і все-таки… Улюблений кинджал, він завжди був зі мною — зручний ефес, добре вигострений чотиригранний клинок. Гарна, небезпечна іграшка. Супутник мій скоса поглянув на мене, очі його втратили інфернальний блиск, він знову посміхнувся:
— Може, вернетесь?
— Чого б це? Залюбки буду вашим гостем.
Він кивнув і пустив коня учвал, його чудовий арабський скакун, білий, з лебединою шиєю, маленькою виразною головою і вогненними очима, мовби летів над землею і тільки інколи, ніби граючись, торкався землі копитами; мій рослий золотий андалузець не відставав. Повітря раптом стало пружним, коні на мить непорушно зависли над землею, ця мить тяглася й тяглася, а дерева край шляху стояли непорушно. Це неможливо, такого не могло бути, але так було. І раптом — немов постріл, чи ляскіт вітрила чи… Повітря знову стало звичайним, дерева побігли назад, а з пітьми виринув замок. Замок? Якісь дивні для ока обриси, в жодних краях не бачив я нічого схожого. Щось потойбічне було в тій будівлі. Власне, темно було, розгледіти важко. Стіни є, і вежі є, чим не замок? Але стіни ніби з якогось дивного суцільного каменю, чорного, як вугілля, слизького, мов лід. І, наче лід, холодного, несподівано холодного теплої ночі. Ніде ні вогника, жодне вікно не світилось. А чи є в замку вікна? Двері принаймні є.