Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87
Шрифт:
— Дорогу! Дорогу!!!
Вискочив раптом дивний чоловічок, страшенно свиснув, затремтіла райдуга, стали три стовпи полум’я за лісом, і піднявся в небо триголовий Змій, дихаючи димом…
— Куди то вони?! — спитав я вражений.
— Снитися, — сказала хазяйка. — Сьогодні вони мають багато роботи.
Райдуга спустилася й погасла.
— Ех, — зітхнув я. — був би у вас тут хоча б телефон…
— Телефон? — засміялася бабуся. — Щось краще у нас є. Адже не закапелок тут!
На столі раптом виникла тарілочка, покотилося по ній яблучко. Я побачив,
— Серьожкін? — витріщився Диспетчер. — Ти в моїй тарілці?
— Новітній зв’язок, — невпевнено пояснив я.
— Знов твої коники, — обурився він. — Ти попередив музей?
— То не музей. То заповідник! А заповідники не можна чіпати.
— Тебе не спитали, — задоволено захихотав він.
— Не спитали, — підтвердив я. — Отож і нагадую.
— Серьожкін! — Диспетчер урочисто побуряковів. — Ось повернешся, тебе тут зустрінуть неприємності особливо великомасштабні!..
— Приємного апетиту! — зле перебив я й зупинив яблучко.
Зображення потьмяніло.
— Неможливо! — вражено вигукнула хазяйка.
Я силувано посміхнувся:
— Байдуже, переживем, усе влаштується…
— Та я не про тебе, — посміхнулася Марія Іванівна. — Васько прокинувся!!!
Справді, кіт стояв на печі у повний зріст і дивився на мене вибалушеними очима.
— Чого то він?
— Важко сказати, — споважніла хазяйка, — мабуть, він здивований. Таким він буває раз на п’ятсот літ.
Кіт насторбучував шерсть і сяяв очима.
— Є пропозиція, — урочисто мовив я. — Треба снитися всім! А не лише дітям!
— Гадаєте, допоможе?
— Допоможе! Моя улюблена казка про Жар-Птицю. А я її стільки років не бачив. Показали б!
— Тобі-то можна показати, — замріялася старенька, — але щодо загалу… — Вона з сумнівом похитала головою. — Невідомо, як відреагують. Це ж дорослі. Загадкові душі!
— Чудово сприймуть! Та головне, — я підморгнув їй, — таких, як Диспетчер, менше буде!
— Це аргумент! — діловито промовила вона й раптом спитала: — А чому ти такий активний? Тобі треба більше за всіх?!
— Більше за всіх, — скромненько потвердив я.
— Тоді лягай! — наказала хазяйка. — Почнемо з тебе снитися. Васю, поправ йому подушки!..
Подушки були пухові й казково м’які.
— Маріє Іванівно, — попросив я, — ви б наших відпустили. Вони вже перевиховалися.
— У вівторок! — твердо сказала старенька. — Одразу після іспитів. А ти спи. Жар-Птиця чекає.
Я лежав на перині. Жар-Птиця сиділа на райдузі і терпляче дожидалася, щоб приснитися мені. Й зовсім даремно!
Спробуйте заснути, якщо ваше ліжко колише великий Кіт і приємним баритоном співає:
Прийде сіренький вовчок
І ухопить за бочок!..
Юрій Пригорницький
Солодкий стіл
(Рукопис, знайдений у поїзді далекого прямування)
…а тости, як жанр і ритуал нехай належать минулому.
Обиватель —
Два торти — брикетник та “наполеон”. Цукерки, домашнє печиво, цукати. Пляшка темно-червоного вина “Українська ніч”, солодшим за яке буває хіба що смерть. Полуничний компот і чай. Горіхи. Мед. Халва. До цього привчені. Цього чекають. Навіть одкривши раптом, що час зупинився, чекають на солодкий стіл. Нібито йому притаманна якась вища невідворотність — гостра, зугарна прохромити застиглий, слюдяний час.
О це миле, пошарпане грозами століття товариство! Яке воно вже пощерблене! Сказано, своїх батьків і своїх дітей пережило. Сутінки і цвітіння десятиліть одлинули; було всякого — снігу й хлібних карточок, була безвість окупації, карусель зміни урядів, од якої сіялись кулі; була і своя карусель — розпорошування нудних родинних коштовностей. Старші краще пам’ятають Київ 1918 року, ніж минулий тиждень… Всього, всього було. Проте завжди, збираючись докупи — чи то на весілля, чи на поминки, — ця балакуча компанія одержувала в кінці свій солодкий стіл.
Хвороби вирвали найголосніших з його посиденьок. Ось так з гуркотом викочуються підпори з-під безвідповідально громіздкої споруди. Дивись, упаде — не падає. І солодким столом супроводжується грімкотливе котіння кожної колоди.
Я завжди волів одійти подалі.
Не знати вже, яка подія зібрала їх цього разу в нашому домі.
— Подагра… — розповідала материна двоюрідна сестра, по шлюбі Оселедченко. — Подагра, подагра… тиск… подагра…
— агра… агро… — заведений цим ключиком, провадив усезагальний дідусь Бармалій Нафталінович. — …комплекс…комплементус…
Успішно завершився тур закусок. Уже й гаряче було з’їдене, — розібрано по кісточці, вимочано шматочками французької булки (так у цьому товаристві за старою звичкою називають булку “городську”). Від лимонного напою сірі лоби порожевішали. Всі частувалися своїм звичаєм — не відмовляючись, однак надто й не допадаючись, якщо не зважати на батька, до прозоро-жовтавого продукту. І коли щоки зробились еластичніші, то не стільки від випитого, скільки од веселої роботи щелепами. Отож настало межиблюддя. Головна пауза. Час розмов, дожовування, останніх вістей (із запізненням на тридцять літ) і длубання в зубах. Чоловіцтво раз і вдруге покропило душу між собою. Мати почала з тривогою позирати на батька.
— Гакько, я в нормі, — обізвався він, ганяючись сигаретою за вогником сірника. І, виловивши з чийогось монологу слова “Я, як інженер…”, недбало кинув: — Не бачу тут інженерів, розтуди… — і сонно засміявся.
Мати з жахом заплющила очі. Але ніхто нічого не зауважив, не помітив.
Тоді батько лірично подивився (наче заслухавшись піснею “А я їду за туманом…”) на Бармалія Нафталіновича:
— Що, соколе сивий? Думаєте, не знаємо, соколику? Хоч і давненько те чинилось… Хочте, вгадаю, на скількох написали? Скількох у тисяча дев’ятсот-т-т…