Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

Фурдуй Ростислав

Поволі страх починав пригасати. Взяла горня й налила собі холодного липового чаю. Пила довго, пожадливо, аж поки не відчула тремтіння в тілі від холодного питва. За хвилину її вже почала бити пропасниця, захотілося в ліжко, накритися ковдрою… Може, це просто фантастичне опівнічне видіння? А може, взагалі вона зараз прокинеться, і буде літній ранок і спокій. Він, задоволений після вчорашньої риболовлі, радісний і свіжий, теж прокинеться. “Ех, деньочок нині — красота! Правда, зайчику?..”

Відчинила двері до кімнати — ще здаля побачила нерухому цятку, яка очікувально слідкувала за її повільним наближенням,

вслухалася в її непевні кроки, розглядала, ніби вгледіла вперше. Ніна добре відчула це, хоч не бачила в нього ні вух, ні очей. Хотіла вловити хоч щось знайоме в невидимому погляді, але ж у нього навіть обличчя нема. Тарган.

— Хоч би лице, Юро. Нащо ти так? — безсило опустилася на ліжко.

Закуталася ковдрою, намагаючись не зачепити його. Але тремтіння в тілі так і не змогла вгамувати. Не вірилося, що попереду тільки самотність. Самотність…

Він непомітно підповз до неї й вибрався на долоню. Світло від нічника падало прямо на руку, відтак вона здавалася хворобливо-блідою. На цьому білому живому тілі він відкидав від себе маленьку чорну тінь.

Виходить, це не сон…

Напередодні увечері прийшов з риболовлі разом з майором Стариковим. Саша, завжди такий ввічливий, подав їй букет польових квітів і поцілував руку. Юрко радів улову, мов дитина: “Ага-а! Попа-ався!” — примовляв він, перекидаючи з руки на руку здоровенну рибину. Раз по раз вона в нього випорскувала, тріпалася на підлозі кухні…

“Чи бачили ви такого? — хитала головою, звертаючись до Старикова. — А мені потім роботи з тою рибою на півдня”.

“Може, сядете з нами?” — попросив Саша, коли вже на столі були вареники з картоплею, парував чай.

“Тільки я вже вечеряла”, — присіла за столом.

“Геніальні вареники, Ніно Василівно. Такі тільки у вас”.

“Спасибі, — вона подивилася на Старикова. — Знайшли б собі вже симпатичну куховарку. Вона б вам вареники готувала щодня.

“Якщо знайду — неодмінно пришлю до вас на стажування”.

Юрко їв мовчки й пожадливо.

“Сашко, скажіть… Війни не буде?” — сама ніяково усміхнулася, що ні сіло ні впало запитала таке.

Стариков стенув плечима й замовк на хвилю, потім відказав: “Ніно Василівно, коли я скажу, що не буде, ви так-таки: й повірите, що не буде?”

Вона хотіла спитати, чому ж тоді останнім часом так багато вильотів з аеродрому. Та він уже завів мову про психонавіювання, про ворожбитів…

— Повір мені! — Голос таргана, рипучий, мов записаний на старій магнїтоплівці, повернув її до дійсності: — Ми все одно були чужими. Рано чи пізно ми мусили розійтися своїми доріжками — ти в свій світ, я у свій. Ми ніколи не говорили про це…

— Тарган! — кивнула з відрадою, струсонула рукою. Він знову опинився на подушці.

— Ти ніколи не розуміла мене! Ти ніколи не хотіла мене вислухати! — В його голосі спалахнула печаль, але вона знала, що то був його одвічний жаль до самого себе.

— А мені, знаєш, однаково. Ти сам собі вибрав, що хотів.

Їй не хотілося говорити ні про що. Досі зовні була наче злагода мїж ними. Згадала, як вперше попросив дістати довідник “Домашні шкідники”, згодом — книги з ентомології, сам почав приносити подібну літературу.

З дитинства в ньому жила невидима, але сильна

істота — безпричинний страх, який мусив врешті-решт у чомусь виявити себе. І той страх, страх перед світом, прибрав собі маску таргана. Тарган починався в ньому з одної-однісінької прозорої клітини. Потім розростався, вбирав у себе всі соки, всю його силу. Тіло внутрішньо морщилося, ниділо, струпавіло, покривалося нікому не видимими болячками, і ось настав час — воно розсипалося на легкий пилок, залишився тільки тарган. Тисячі днів він почував себе переляканим членистоногим. Якби вона знала…

— Ти всі ці роки чогось боявся, — зітхнула сумно й приречено.

— Добре, що ти нічого не боїшся, — саркастичне озвався він.

— Ні, не боюся, — відчула що ось-ось знову заплаче.

— Ні мишей, ні собак, ні темряви, хіба що тарганів.

— Ти дуже нещасний Юрку. Особливо тепер. Думаєш, я не люаю, чому ти зробив це насправді? Ти сподіваєшся в такий спосіб вижити, — знову глянула на чорну малу комашину, яка ще годину тому була Юрком.

Відчула, як підступна хвиля жаху підкотилася до горла. Адже це неможливо! Не-мож-ли-во! Криваво-сліпуче жало страху проснулося десь в глибині душі й виросло, розбухло, розповзлося мільйонами корінців по всьому тілу, нещадно вбиваючи рештки спокою, що вже був повертався.

— Ти негідник, Юро! Ти боягуз! Боягуз!

— Ні, тепер я нічого не боюся. Спробуй, який твердий у мене панцир над очима. Жоден атомний гриб не обпече мене. Ми вийдемо з цього випробування переможцями, і ніхто…

— А якщо війни не буде?

— Не буде?.. Не буде… — Він замовк, на хвилину замислившись: — Та ти просто сліпа! Всі ви сліпці! Невже ніхто не бачить, як неухильно наближаєтесь до її лігва. Вона, мов вовчиця, обклала свої кордони знаками, і чим далі, тим більше їх, а ви все вперед, вперед… І ніхто вже не хоче, а може, й нездатен зійти, відсторонитися від цієї дороги, наче кролик перед гігантським удавом. Недовго нам залишилося скніти по темних шпаринах і закутках, вихоплюватися з-під сліпих підошов людей. Ми — Blattoptera — станемо скоро повними господарями всіх хатин на землі, всіх хмарочосів і храмів!

— Сліпа кажеш, може, ж сліпа. Хай це тебе не обходить…

— Але, Ніночко, зайчику, ти можеш врятуватися…

Вона зло засміялася, зрозумівши його з півслова.

— Отже, стати такою, як ти? Цього ти вже не дочекаєшся! Ти лиш поглянь на свої бридкі лапи! Ти втратив людську подобу заради того, щоб вижихи! А ось мої руки — ними я стільки переписала, перелопатила, переносила… Та й ти, згадай, які в мене руки… На, доторкнися, доторкнися до них ще раз! — взяла його пальцями й стиснула. — Які?

— Жирні. Пусти мене… Якщо людство не матиме іншого виходу, воно змушене буде переродитися. Тільки війна, тільки невблаганно палюче майбутнє, що вже тихо дихає тобі, вам у лице, поставить усе на свої місця, тільки воно покаже, хто з живих істот справді вартий безсмертя, а хто, поборсавшись у болоті власної пихи чи гордості — називай це як хочеш — взагалі перестане існувати. Тільки війна оголює справжні взаємини, прикриті досі масками лицемірства, або, хай буде по-твоєму, виховай ності. А виховані тобі подобаються, признайся! Ти б хотіла, щоб твоїм вічним співбесідником був майор Стариков, я знаю!