Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
— Але ж, Прометею, Фаетон, п’ята планета, був, як я розумію, далеко від Сонця, на місці нинішнього поясу астероїдів. Звідки взялося там життя, та ще й багате, як ти кажеш?
— Життя на Фаетоні залежало не тільки й не стільки від Сонця, як від внутрішнього жару планета, випромінювання її ядра. Вони вважали, що їм легко буде активізувати й без того активну планету. Отже, це друга причина.
— І вдалося активізувати?
— Вдалося. За якусь тисячу років вони підвищили рівень радіації до оптимального. Другу тисячу — намагалися зупинити її подальше наростання. А потім Фаетон почав розвалюватися на
За той час, який вони провели там, на небі, Зевс, проявивши непересічний розум, волю, енергію, став для них не вождем — володарем абсолютним, необмеженим, незаперечним. Боги говорили з нами спокійно і рішуче:
— Ми маємо намір здійснити на Землі те, що не вдалося там, на Фаетоні. Врахуємо всі помилки, тепер мусить бути успіх. Від вас вимагаємо лише одне — не заважати. Інакше — війна.
— Що таке “війна”?
Це було якесь нове, незнайоме нам поняття.
— Війна означає, що ми, боги, все одно доб’ємося поставленої мети. Незважаючи ні на що. Навіть… переступивши через вас.
Ну що ж, їм довелося таки потрудитись, щоб переступити через пас. Ніколи б вони не здолали титанів, але, розпочавши війну, вони придумали й зброю. Викували її ще там, на Фаетоні. Перуни, що метали блискавку… Авжеж. Та все одно, нас здолати вони не могли. В руках титана уламок скелі чи вирване дерево — теж зброя! Міцнішими за алмаз були наші серця, сповнені правди.
Багато століть тривала війна Атлантиди. Ми тіснили їх. І тоді… Блискавки, що наскрізь пропалюють тіло — страшна річ. Але була й страшніша зброя — підлість.
Невидиме, нечутне проміння, яке руйнує спадковий апарат клітин організму. Та сама біологічна пластичність, але стихійна, виведена з-під контролю розуму. Титани стали перетворюватися на потвор. Гідра, Єхидна, Ладон, Медуза, відомі тобі з міфів, — титани, котрі зазнали на собі дію цієї зброї. Ось, зараз, у твоїй уяві з’являються образи цих бідолашних…
Скам’яніле від горя прекрасне жіноче обличчя. Замість волосся його облямовували живі змії, але страшним було навіть не це. Страшними були її очі, в них пломеніли відчай, горе, гнів і щось таке, чого не варто бачити людині. Я не міг витримати того моторошного погляду і квапливо опустив голову.
— У потворних тілах формувалася потворна психіка, — вів далі Прометей, — та одне лишалося незмінним — ненависть до богів. І ті не могли нас здолати. Тоді вони, піднявшись у небо, кинули на Атлантиду бронзові кулі, що вибухали ліловим вогнем неймовірної руйнівної сили. Це вже була війна з усією планетою. Кипіли річки, випарувались озера, руйнувалися гори, текло розплавлене каміння. Почала тріскатись і ламатися сама земля, і, нарешті, в гуркоті й полум’ї Атлантида занурилася в океан. Гігантські хвилі ринули на всі материки й пройшли їх з кінця в кінець, несучи міріади жертв. Почав танути арктичний крижаний щит. Тонули острови, здималися гори. Земля змінювала своє обличчя. З жовтогарячого, мов разпечений мідний лист, палаючого неба вогненним дощем сипались уламки Фаетона…
— Фаетона? Але ж він вибухнув набагато раніше?
— Планета не може вибухнути миттєво. Оскаженілий атом рвав її на частини,
— Хіба зоря може бути гіркою? Яскравою або тьмяною, великою або малою, жовтою… білою… блакитною… червоною… але гіркою?
— Ще й як може… — зітхнув гірко.
Вцілілі боги укріпилися біля свого космодрому на Олімпі, вцілілі титані розсіялися по всьому світу. Війна скінчилася.
— Перемогою богів?
— Хіба у війнах бувають перемоги? А втім, тобі видніше. Мабуть, в історії людей бували війни? А в історії титанів вона була одна, і в ній не було переможців.
— Але чому боги відмовилися від свого плану “розігріти” Землю?
— А її треба було починати “розігрівати”.з Атлантиди, якої нема. Лишився невеликий острів, який втратив усі ті властивості. Люди заселили його. Та й крім того… Все це вже не мало сенсу. Зброя, яка порушувала спадковий апарат клітин, обернулася й проти богів. Так буває. У них більше не народжуються діти, як і не народжуються діти у титанів, хоча ті титани і боги, що вижили, — житимуть довго. Та що це міняє? Історія наша закінчилась.
— І нічим не можна зарадити?
— Нічим. Правда, Зевс упертий. Богам вдалося подолати міжвидовий бар’єр — від змішаних шлюбів з людьми, тими самими, котрих вони хотіли стерти з лиця планети, іноді народжуються діти. Щось вони успадковують від богів, а отже, й від титанів. Нехай хоч так.
— А чим завинив ти, Прометею? За що покараний Зевсом?
— Приводом стало те, що я встиг попередити людей про потоп. Небагатьох. Ось тут, тут і тут, — він показав на Балкани, східне узбережжя Середземного моря, район Межиріччя. — Мотнув головою. — Привід, не причина.
Останній сенс життя, який ще лишився в небожителя — бути володарем людей, грізним, непередбачуваним. А попередження про катастрофу, яка була зумовлена природними причинами, а не гнівом богів… Я не хотів помщатися чи заважати Зевсові, просто вважав, що людям не потрібні володарі. Я вчив людей, що боги не всемогутні, що вони смертні, вчив покладатися тільки на себе. У складну і страшну мить історії людей я прагнув підтримати їх, не дати, щоб вони стали іграшками в руках богів…
— Ми не стали іграшками, Прометею, — сказав я. — Не стали, хоча життя наше було нелегким. Та чому було? Воно й зараз… Але іграшками ніколи не будемо.
— Хочу вірити, — озвався. він. — Не знаю тільки, чи правда те, що ти говориш, чи просто… втішаєш мене.
— Правда, Прометею, — переконував я його. — Люди ще допоможуть тобі, я знаю.
— Та де там, — безнадійно мовив він. — Краще б про себе потурбувались. Л проти волі богів… Звичайно, твої предки добрі й мужні, але слабкі, надто слабкі в порівнянні з богами.
Я мовчав.
Спливали роки. Прометей більше не озивався. Іноді він тижнями не відкривав очей, стомлено відкинувши голову, відмовляючись від їжі й питва… Мабуть, користуючись своєю абсолютною пам’яттю, бродив стежками своєї юності по Атлантиці, якої вже не було.