Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
Шрифт:
6000 миль, що відділяють Тасманію від мису Горн, ми промчали за 36 днів. Саме промчали. З очищеним корпусом, гнаний без упину штормовим вітром, “Ікар” легко долав відстань. Попри всі труднощі й невідступну втому, на душі було хороше. Кожна пройдена миля наближала нас до домівки — ми поверталися…
Коли південний край Америки був уже позаду й ми могли повернути на північ, стало ясно, що основні випробування скінчилися. Це не могло не вплинути на наш настрій.
15 квітня 1988 року о 24-й годині за поясним часом наше коло замкнулося в точці з координатами: 30° 33’ південної широти 17° 27’ західної довготи. На 219-й добі
Ми виконали головне наше завдання.
Час повертати до рідних берегів.
На острові Святої Єлени поповнили запаси води, отож надалі мали змогу вже не економити. Обстановка, що нас оточувала, стала майже комфортною. Довелося знову звикати до повільних швидкостей. В екваторіальній та тропічних зонах про дев’ять вузлів годі було й мріяти.
Прихід на Канари став для нас майже поверненням додому.
До Миколаєва було, що називається, докинути палицею — якісь там 3000 миль — дрібниця в порівнянні з тим, що вже пройдено. Вона всього лише на місяць відтягувала зустріч з рідними й близькими.
Довгий шлях навчив нас бути філософами. Як не хотілося швидше завершити плавання, нам всім конче потрібен був перепочинок. Тому через Середземне море йшли з заходами в Сеуту, Валетту, Пірей. У кожному порту нас чекали нові зустрічі, нові знайомства.
На добу пізніше нас до Сеути прибула болгарська яхта “Албена”. Спілкування з братами-слов’янами стало найприємнішим враженням від перебування у цьому африканському порту.
У будь-якому яхтклубі ми досить швидко знаходили контакт з його відвідувачами. Єдиною перешкодою інтенсивному спілкуванню було слабке знання мови. Проте навіть з такими знаннями ми примудрялися розмовляти практично на всі теми: бажання зрозуміти одне одного усуває мовний бар’єр.
Ми мали змогу переконатися в цьому, простоявши три дні поруч з американською яхтою “Севенс дрім” (“Сьома мрія”).
Американські яхтсмени Брайен Баптіст і Мюрієл Мітчел, весь екіпаж “Сьомої мрії” багато часу провели на борту “Ікара”, ми теж до них частенько навідувалися. Розмови вели про все, починаючії з яхт і закінчуючи музикою та літературою, як нашою, так і американською. І, звичайно ж, про політику. Рік, який ми провели в морі, був настільки насичений подіями, котрі зачепили всі континенти, що кожна розмова так чи інакше все одно переходила на них.
За ці дні ми стали друзями. Мюрієл дуже хотіла подарувати нам на згадку одне з кошенят, що привела їхня геть дика й відлюдкувата кішка, але ми змушені були відмовитися від такого подарунка тільки через те, щоб не мучити тварину. На нашій металевій палубі кошеняті почувалося б надто незатишно.
Коли “Ікар” залишав Сеуту, Брайен, стояв на окрайці причалу, розмахував рукою і кричав: “До свидания”. Зовсім без акценту. У відповідь ми кричали по-англійськи.
І ще довго-довго нам було видно постать людини, яка стояла біля самісінької води. Врешті-решт постать злилася з обрисами причалу й все перетворилося на вузеньку сіру смужку горизонту.
23 липня ми прийшли до Варни. Пробули там чотири дні, готуючись до зустрічі з домівкою. А 31 липня в неділю “Ікар” зустрічав Миколаїв…
З того пам’ятного дня довелося зустрічатися з багатьма людьми, відповідати на безліч їхніх запитань.
Здебільшого цікавляться, з якими труднощами стикалися під час плавання?
Похід тривав 325 днів. Якщо часто згадувати рідний берег, цей період видасться набагато довшим.
Нас не можна назвати мандрівниками по заморських землях. 280 днів ми бачили довкола тільки океан. Те, що вдалося побачити на берегах різних коптинентів, було дуже цікавим, але не могло дати глибоких знань про країни, міста чи місцевих жителів. Зате океан поставав перед нами у всій своїй величі, мінливості, непізнаваності.
— А чи заставали вас шторми? — часто запитують.
Починаєш пояснювати, що більша частина маршруту в сорокових і п’ятдесятих широтах, які недарма називають “ревучими”, “шаленими”, пройшли в умовах майже безперервного шторму. Щоправда, знаменитий мис Горн нам пощастило побачити, можна сказати, за тихої і ясної днини, та ще й з близької відстані. Більшість мореплавців, котрі побували в протоці Дрейка, цим похвалитися не можуть.
— А якої величини бувають хвилі під час шторму?
Важко сказати. Жодна з хвиль не схожа на іншу, вони, як живі істоти, весь час рухаються, постійно змінюють форму. Та й хіба підберешся до них з аршином. Будь-яке визначення їх розмірів на око — суб’єктивне. Проте можна сміливо стверджувати, що десятиметрові хвилі — звичайне явище в Тихому океані. Вони супроводжували нас досить довго. Декотрі, звичайно, вирізнялись із загальної картини, вони здавалися нам вищими від решти принаймні в півтора раза. А втім, найбільші ми могли й проґавити. Невідомо які, бувало, ночами обрушували свої буруни в камбуз.
Двічі потрапляли в “око урагану”. Проте океан так і не продемонстрував нам сповна свої сили. І ми були тільки вдячні йому за це.
Страшенна спека в екваторіальній зоні, від якої ми на початку рейсу мріяли швидше позбутися, після Тихого океану з його холодними дощами, снігом та градом сприймалися як благодать. Щоб там не було, а пара парить, та кісток не варить. Холод сам по собі не страшний, але вкупі з високою вологістю, від якої в морі нікуди сховатися, стає грізним супротивником. Просолений одяг не хоче сохнути. Навіть якщо його вдавалося сяк-так підсушити, розвішавши поруч з газовихлопним трубопроводом, коли працював двигун, — що траплялося нечасто, — як він тут же знову просякав вологою. У ліжку під трьома відсирілими ковдрами зігрітися було непросто. Попри все, обійшлося без простуди. За весь час плавання піхто навіть не пчихнув.
— Чи відчуваєте ви себе щасливими тепер, коли те, про що так довго мріяли, здійснилося? — і таке часто запитують.
Не скажу за всіх. Особисто в мене повного відчуття, що ось воно, щастя, — не було. Хіба що тільки тоді, коли після тривалої розлуки зустрівся з рідними, побачив сина, який помітно підріс. Від того, що вдалося зробити, залишилося задоволення, як від добре виконаної роботи. Напевне, тому так, що крапка ще не поставлена. Це лише початок…
Ростислав Фурдуй, Гарій Бурганський
“ВІЧНЕ МІСТО” — ТІАУАНАКО