Принц і злидар
Шрифт:
Через кілька хвилин з воріт палацу вийшов великий загін воїнів у блискучих сталевих панцирах і вишикувався впоперек дороги навперейми юрбі. Незабаром вернувся посланець і сповістив, що юрба гналася за чоловіком, жінкою і дівчинкою, яких вели на страту за злочини проти спокою та честі королівства.
Смерть, люта смерть загрожувала цим нещасним! Від цієї думки в Тома стислося серце, його охопив глибокий жаль І заглушив усі інші почуття. Він не думав ні про порушення закону, ні про лихо, яке злочинці заподіяли своїм жертвам, він думав тільки про ешафот, про жахливу кару, що чекала засуджених. Том навіть забув, що
— Привести їх сюди!
Він тут же зашарівся й мало не попросив пробачення у графа. Але, помітивши, що його наказ нікого не здивував, стримав слова, готові вже зірватися у нього з уст. Паж із звичайним виразом обличчя низенько вклонився й вийшов передати веління короля. Том почув прилив гордості і знов усвідомив усі вигоди свого становища. «Слово честі, — подумав він, — тепер я почуваю себе так само, як тоді, коли, начитавшися книжок, удавав із себе принца, диктував закони, наказував: «Зробіть це, зробіть те», й ніхто не смів мені перечити».
Двері розчинилися. Один за одним виголошувались високі титули, і почали входити вельможі, і зал швидко наповнився блискучою аристократією. Але Том майже не помітив присутності цих людей. Він був занадто схвильований у ту мить і глибоко захоплений цікавішою подією. Він сів на своє крісло і, втупивши очі в двері, застиг у нетерплячому чеканні. Вельможі не стали його турбувати й почали передавати одне одному державні новини й придворні плітки.
Через кілька хвилин почулися розмірені кроки військових, і в зал увійшли злочинці в супроводі молодшого шерифа й загону королівської гвардії. Шериф став перед Томом навколішки, потім підвівся й відійшов убік. Троє злочинців теж упали ниць і так завмерли. Гвардійці вишикувалися за кріслом Тома. Том з цікавістю дивився на засуджених. Постать і одяг чоловіка збудили в ньому якийсь невиразний спогад. «Здається, я його десь бачив, подумав він, — от тільки де й коли — не пам'ятаю». У ту мить злочинець підвів голову й одразу ж опустив її, немов засліплений грізною величчю монарха. Але для Тома досить було тільки глянути йому в обличчя. «Тепер мені все ясно, — сказав він сам собі. — Це той незнайомець, що в холодний вітряний день Нового року витяг Джайлза Уітта з Темзи і врятував йому життя. То був відважний, добрий вчинок. Який жаль, що він зробив якусь підлоту т потрапив у біду. А мені добре врізався у пам'ять той ранок. Бо рівно через годину, об одинадцятій, баба Кенті так мене відлупцювала, що всі її попередні прочуханки здавалися мені ніжними».
Том велів вивести на деякий час із залу жінку та дівчинку й звернувся до шерифа:
— У чому завинив цей чоловік?
Шериф став на коліна й відповів:
— Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих.
Тома, який жалів засудженого й бачив у ньому смільчака, що врятував його товариша, слова шерифа боляче вразили.
— І це доведено? — спитав він.
— Цілком, ваша величність.
Том сумно зітхнув і мовив:
— Заберіть його, він заслужив на смертну кару. Жаль! Такий відважний… ні, ні, я хотів сказати, що він таким здається.
Нещасний з несподіваною силою заломив руки і почав розпачливо
— О милостивий повелителю! Зжалься надо мною. Я не винен, і злочин, у якому мене обвинувачують, не доведено. Та це дарма. Присуд мені вже виголошено, і його не можна скасувати, але я прошу в тебе останньої ласки, бо кара моя нестерпна. Змилуйся надо мною, найясніший королю! В своєму милосерді зглянься на моє благання — вели мене повісити!
Том розгубився. Такого прохання він ніяк не сподівався.
— Клянуся, чудної просиш ти ласки! Хіба тобі призначили не таку кару?
— Ні, ваша величність, ні! Мене наказано зварити живцем.
Із жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув:
— Твоє прохання буде вволене, нещасний! Якби ти навіть отруїв сто чоловік, я не віддам тебе на таку ганебну смерть.
Засуджений вклонився до землі, складаючи палку подяку:
— Якщо, не доведи боже, тебе коли-небудь спіткає лихо, — закінчив він, — хай господь збереже тебе за твоє милосердя до мене.
Том повернувся до графа Гертфорда і спитав:
— Мілорд, невже цього чоловіка справді могли присудити до такої страшної кари?
— Так карає закон всіх отруйників, ваша величність. А в Німеччині фальшивомонетників варять в олії, і не зразу кидають, а поступово занурюють на мотузі: спочатку по кісточки, потім по коліна, потім…
— Прошу, мілорд, ні слова далі! — скрикнув Том, затуляючи руками очі, щоб не бачити жахливої картини. — Благаю вас віддати наказ про скасування цього закону. Хай не завдають таких мук нещасним людям.
На обличчі графа засвітилося глибоке задоволення. Він був чоловік добросердний і великодушний, а таких було дуже мало серед його класу в той жорстокий вік.
— Цей закон скасовано вже благородними словами вашої величності, — промовив він. — Історія збереже їх для майбутніх поколінь на честь вашому королівському домові.
Шериф хотів був вивести засудженого, але владним рухом руки Том спинив його.
— Сер, я хотів би пильніше розглянути цю справу, — сказав він. — Цей чоловік каже, що злочин його не доведено. Що ти знаєш про це?
— Насмілюся доповісти вашій величності, на суді виявилося, що цей чоловік заходив до одної хати в селі Айлінгтоні, де лежав хворий. Троє свідків кажуть, що це було о десятій годині ранку, а двоє — що на кілька хвилин пізніше. Хворий в той час був сам і спав. Цей чоловік незабаром вийшов і подався своєю дорогою, а хворий за годину вмер після блювання та корчів.
— Хто-небудь бачив, як хворому дали отруту? І саму отруту знайшли?
— Ні, ваша величність.
— Звідки ж тоді відомо, що хворого отруєно?
— Насмілюся доповісти вашій величності, лікарі запевняють, що така смерть буває тільки при отруєнні.
Поважний доказ, як на ті простодушні часи! Том розумів, як це було дико, і сказав:
— Лікарі знають своє діло — може й їхня правда. А для бідолахи справа обертається погано.
— І це ще не все, ваша величність. Є ще й більші докази. Люди кажуть, що чародійка, яка потім зникла кудись із села, пророчила, що той хворий помре від отрути і що отруту дасть йому невідомий прохожий з темним волоссям і в простій потертій одежі. А злочинець цілком відповідає цим прикметам. Прошу вашу величність звернути на цю обставину належну увагу, бо це ж було провіщено.