Принц і злидар
Шрифт:
За тих забобонних часів такий аргумент мав непереможну силу. Том почував, що все пропало. Злочин обвинуваченого був доведений. Але Том хотів дати йому змогу оборонити себе.
— А що ти скажеш в своє виправдання? — спитав він.
— Нічого, що могло б мене врятувати, мій королю. Я не винен, але не можу цього довести. У мене немає друзів, а то б я міг засвідчити, що того дня я був не в Айлінгтоні, а за кілька миль від нього в Уоппінг-Олд-Стерзі; навіть більше, мій королю, я міг би доказати, що в ту годину, коли стався злочин, в якому мене обвинувачують, я не
— Досить! Шериф, якого дня стався злочин?
— О десятій годині ранку або на кілька хвилин пізніше, в перший день Нового року, найласкавіший…
— Звільніть обвинуваченого! Це воля короля!
І застилавшися своєї не гідної монарха, нездержливості, Том знов почервонів. Щоб як-небудь загладити свій непристойний вчинок, він сказав:
— Мене обурює до глибини душі, що на підставі таких нікчемних, безглуздих доказів людину посилають на шибеницю!
Схвальний гомін пішов по залу. Справив враження не визвольний присуд Тома, бо помилування засудженого отруйника мало кому могло здатися справедливим. Ні, всі були захоплені розумною й благородною поведінкою юного короля і стиха казали один одному:
— Це не божевільний король — він при повному розумі!
— Як мудро вчинив він допит! Як ця крута і владна рішучість нагадує його колишню вдачу!
— Дяка богові, він видужав! Це не який-небудь безсилий хлопчик, а справжній король. Він тримався точнісінько, як його батько.
Радісні вигуки лунали в повітрі й долітали до Тома, йому дуже приємно було все це чути, і на душі одразу стало спокійніше.
Але дитяча цікавість швидко взяла гору над утішними думками й почуттями. Томові захотілося скоріш дізнатись, що вчинила жінка й маленька дівчина. Отже з його наказу їх ввели до залу. Обидві, тремтячи від страху, гірко плакали.
— Що вони вчинили? — спитав Том шерифа.
— Насмілюся доповісти вашій величності, їх обвинувачено в страшному і точно доведеному злочині. Судді, за законом, присудили їх до шибениці. Вони продали свої душі дияволові — от яка їхня провина.
Том здригнувся, його привчили гидувати людьми, які робили такі жахливі речі. Але все ж йому кортіло задовольнити свою цікавість до кінця, і він спитав:
— Де це сталося й коли?
— У грудні опівночі, в зруйнованій церкві, ваша величність.
Том знов жахнувся.
— Хто при цьому був?
— Тільки вони самі, ваша величність, і «той».
— Що ж, вони призналися?
— Ні, ваша величність, відрікаються.
— А як же це стало відомо?
— Люди бачили, як вони ввійшли туди, ваша величність; це збудило підозру, яка підтвердилася страшними наслідками їхнього злочину. Встановлено, що з допомогою нечистої сили вони викликали бурю, яка спустошила цілу округу. Щось із сорок свідків посвідчили, що буря була, а можна було б набрати й тисячу, бо всім вона далася втямки, всім наробила лиха.
«Це таки серйозна справа», подумав Том. З хвилину він обмірковував це нечуване лиходійство, потім спитав:
— А сама жінка теж зазнала шкоди від цієї бурі?
Старі
— Авжеж, ваша величність. Та так їй і треба. Хату її знесло, і вона з дитиною лишилась без кутка.
— Дорогенько ж заплатила вона за право накоїти собі такого лиха. Якби диявольська сила дісталась їй за один фартінг, то й то б вона прогадала. А вона ж віддала за це свою душу й душу рідної дочки! Безперечно, вона не сповна розуму, а божевільні не відають, що роблять, і жінка ця не винна.
Старі знов закивали головами, схвалюючи мудрість Тома, а один з них пробурмотів:
— Кажуть, що й сам король теж божевільний, але така душевна хворість пішла б на користь і багатьом здоровим, якби вони так щасливо занедужали.
— Скільки років дівчинці? — спитав Том.
— Дев'ять років, ваша величність.
— А хіба за англійськими законами дитина може складати угоди й продавати себе? — звернувся Том до вченого судді.
— Ні, ваша величність, закон забороняє дітям заходити в серйозні ділові стосунки з дорослими, зважаючи на те, що дитячий зелений розум не в силі протистояти доспілому й хитрому розумові старших. Диявол може купити дитину, якщо дитина згодна, та англієць ніяк не може цього зробити, бо такий контракт буде недійсний.
— Це вже не по-християнському! З якої речі англійський закон відмовляє англійцям у привілеях, наданих дияволові? — у щирому обуренні вигукнув Том.
Цей своєрідний погляд на справу викликав у багатьох веселу посмішку, і потім при дворі про це розповідали, як про новий доказ оригінальності юного короля і поліпшення його здоров'я.
Тимчасом жінка перестала плакати й жадібно, з надією в очах прислухалася до слів короля. Том це помітив, і йому стало дуже шкода її, таку нещасну й безпорадну.
— Що ж вони робили, щоб викликати бурю? — спитав він шерифа.
— Скидали з себе панчохи, ваша величність.
Це страшенно здивувало Тома й розпалило його цікавість. Згораючи від нетерпіння, він сказав:
— Дивна річ! І що ж, це завжди дає такий жахливий наслідок?
— Завжди, ваша величність, принаймні, коли жінка цього схоче й вимовить про себе або вголос відоме їй заклинання.
Том повернувся до жінки і владно наказав:
— Покажи свою силу — я хочу бачити бурю.
Забобонні вельможі аж пополотніли, і в кожного в очах світилося бажання утекти. Але Том нічого не помітив. Він нетерпляче чекав катастрофи. Глянувши в розгублене й збентежене обличчя жінки, він схвильовано додав:
— Не бійся, тобі нічого не буде. Тебе випустять на волю й ніхто тебе не скривдить. Покажи свою силу.
— О наймилостивіший королю! Я ж не маю такої сили. Я засуджена безвинно.
— Тобою володіє страх. Заспокойся, тебе за це не покарають. Зроби бурю, ну хоч маленьку — великої я й сам не хочу. Ну? Зроби це, і життя твоє врятоване. Ти вийдеш звідси, з своєю дитиною вільна, помилувана королем, і ніхто в усьому королівстві не заподіє тобі шкоди.