Приречені на щастя.
Шрифт:
– І все ж запахло смаленим, - радісно вигукнув він, понюхавши паличку, і простягнув її Єві.
– Ось понюхай.
Єва лиш відмахнулась, зауваживши, що від того, як вона понюхає, вогонь не з’явиться. І заховалась у тінь, бо зірка А, тобто місцеве сонце Толіман, пекло несамовито - при повному штилі на морі вона почувала себе, наче у гарячому бульйоні.
– До речі, ти знаєш, що таке вогонь?
– віддихнувши, бадьоро і безтурботно заговорив Адам.
– Ні? Тоді послухай. Вогонь - одна із сил природи, хімічне явище, що супроводжується виділенням тепла і світла. Ясно?.. А підкорити силу природи не так-то легко. Ось чому я терплю фіаско.
– Далі вже нікуди, - сердито озвалася Єва.
– Доходилися.
Та Адам уже її не слухав. Його збороло бажання вибалакатися.
– Вогонь справив величезний вплив на розвиток загальної культури людства!
– вигукнув він так, ніби його слухачка була глухою.
– Особливо науки і техніки. Вогнем, як підтверджує археологія, яку я нібито непогано знаю, користувалися з найдавніших часів, його знали ще архантропи і, зокрема, синантропи. Спершу - і досить довго - використовували природний вогонь. Од блискавок, вулканічних лав, самозагорання дерева тощо. А згодом навчилися добувати вогонь. Тим способом, який ми поки що не опанували. А ось сто тисяч років тому, вже в епоху палеонтропів неандертальці вміли добувати вогонь примітивним тертям.
– Ба їх не вчили в інститутах, - обурено вставила Єва.
– Очевидно, тому, - охоче погодився Адам. Але зупинитися уже не міг.
– Тертям добували вогонь аж до початку залізного віку, коли вже навчилися добувати за допомогою залізного кресала (огнива), якого у нас, на жаль, немає, і трута, якого теж бракує. Кресало з трутом протримались аж до винайдення сірників (19-те сторіччя). А сірники протрималися до середини першого сторіччя третього тисячоліття, коли їх замінили хімічні елементи МН-12. Як ти знаєш, одного такого елемента для добування вогню вистачає людині на все життя, і таким чином нарешті відпала потреба валити ліси на сірники... Та повернемось до історії. Спершу вогонь використовували для обігрівання й освітлення печер, приготування їжі (що й ми хочемо зробити, адже у нас є печера і є сира їжа), пізніше - для обробки дерева, виготовлення глиняного посуду. Потім...
– Ада-аме!
– пролунало з холодку.
– Регламент.
– Одну хвилинку, кінчаю. Та й часу в тебе досить - чотирнадцять літ, мінус один день. Так що - який регламент? Слухай далі... А також для виплавки й обробки металів - чим ми теж займемося у недалекому майбутньому. Вогонь відіграв і значну соціальну роль у розвитку історії суспільства: добування його і зберігання згуртовувало давні людські колективи (нас теж мусить згуртувати вогонь, особливо коли ми вечорами сидітимемо біля домашнього багаття). Одне слово, з появою вогню людина стала повністю людиною.
– Адаме, ти теревениш без угаву тільки тому, що боїшся залишитися наодинці із своїми невеселими думками.
– Голод її уже починав дратувати.
– От мій Руслан усе вмів робити, і я з ним ніколи не була голодною!
– Але з ним ти не потрапляла на безлюдну планету. І потім... Коли б я був одруженим, то моя жінка теж отак би всім знайомим казала: “От мій Адам...”
Єва посміхнулася куточками вуст і якась дивно глянула на нього.
– Чого ж ти не одружився?
– Ну, це вже, як кажуть на Землі, арія з іншої опери, - і схопився з місця.
– Я згадав, Єво! Є ще і третій спосіб добування вогню!
Не кажучи більше й слова (бо й так уже
Чуже море чужої незнаної планети. Як воно нагадує Іонічне. Тільки поруч немає Руслана. А море вабить до себе, манить, і від нього несила відвести погляд. І все здається, що ось-ось на обрії з’явиться білосніжний пароплав, припливе в бухту й забере її - і ледве вона ступить на палубу, як скінчиться цей жахний сон. І там, по той бік моря, її чекатимуть портові міста, люди... До болю, до щему в грудях вірилось: припливе пароплав, забере з неволі, з неув’язненої в’язниці. Внутрішнім зором Єва бачила приморські міста, натовпи гарно вбраних людей... Невже вони з Адамом навічно відірвані од цивілізації? Невже немає надії на спасіння? До чого ж вони доживуть у цій печері? До здичавіння?
Скільки думок, запитань, а хоча б одна відповідь...
Повернувся Адам.
У руках тримав напівзігнутий корінь. Як він викрутив його із землі й обідрав кору, Єва не могла збагнути. Та й для чого той корінь? І взагалі, яка наївна дитина цей геолог і астронавт! Невже він серйозно гадає тут вижити, паличками добуваючи вогонь? Ну витре той вогонь, а далі що? Тваринне животіння у цій печері? Примітивні інстинкти - їсти і спати?.. Але ж як хочеться їсти! В животі ріже... І чому він так довго морочиться з тим вогнем, яким ще неандертальці вміли володіти!
Зберігаючи на обличчі загадкову серйозність, Адам пом’яв суху бадилину, яку теж приніс із собою, здер із неї волокнисту смужку і зсукав мотузку. Прив’язав мотузку до кореня, зігнув і прикріпив її до другого кінця. Вийшло щось на зразок примітивного лука.
– Маємо лук, - загомонів він радо.
– А лук, Єво, це тобі не що-небудь, а ручна зброя для метання стріл. Застосовувався лук із часів мезоліту майже у всіх племен Землі - на війні і під час полювання. А також для добування вогню. Що я зараз і спробую втнути.
Єву вже почала дратувати його наївність, безугавна балакучість, вдавана бадьорість та рожевий оптимізм, такий недоречний після всього, що трапилось із землянами на орбіті цієї планети.
“Він починає мені набридати. І це лише за один день, - думала вона із злістю, яку поки що старанно маскувала.
– А як же з ним проіснувати чотирнадцять літ? І ніде від нього не дінешся, більше людей на Леонії нема”.
Очевидно, сам не дуже вірячи в успіх задуманої справи, Адам, повагавшись, витягнув з оберемка дров товсте сухе кореневище, провертів у нім гострим камінчиком ямку й обклав її мохом та подрібненими шматочками кори. Потім відломив од гілки паличку і тонким кінцем приміряв її до ямки.