Приречені на щастя.
Шрифт:
Щасливою від того, що так тісно навколо неї, що всюди люди, люди, люди і вони так гарно її штовхають, так симпатично.
Дивно. Дуже дивно. Раніше, на Землі, - о, як то давно було!
– її дратували людські натовпи, юрмиська чи й просто звичайний потік на стрічці рухомого тротуару великих міст. Вона тоді багла самотності, мріяла про рятівну відпустку, яку вони з Русланом неодмінно проведуть десь на безлюдних островах чи високо в горах, де немає нікого і де вони насолоджуватимуться тишею і пусткою.
Тиша і самотність! Єва колись про неї мріяла, як про найбільше щастя. Наївна! Тільки тепер розуміє, що найгірший, найтяжчий, найнестерпніший
“Без живих істот не можна жити. Якщо ти людина, то мусиш бути з людьми, - майже щодня думає Єва.
– Якщо пощастить коли-небудь повернутися на Землю, то буду лише там, де найбільше народу...”
– Агов, Єво!
– весело кричить Адам із своєї половини, ніби їх розділяє не півтора десятка метрів, а принаймні з кілометр.
– Питаю, що чувати?
– Крім одноманітного рокоту прибою, що долинає в печеру, більше нічого не чути, - відповідає вона, над силу переборюючи постійний ранковий спалах дратівливості.
Коли ж мала сякий-такий настрій, якщо душа її не нила, то іронічно одказувала:
– Я ще сьогодні не ходила на базар і не слухала всезнаючих тіточок. Та й знайома сорока щось не прилітала з останніми новинами на хвості.
– Її насмішкувато запитувала: - А що чувати у твоєму кутку нашої велелюдної печери?
– Зараз послухаємо останні новини, - Адам робив двома пальцями рух, ніби повертав невидиму ручку транзистора, клацав язиком і радіоголосом проголошував:
– Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, сьогодні минає рівно місяць, як двоє відважних землян, Адам і Єва, змушені були цілком добровільно поселитися на необжитій планеті Леонія, що в сузір’ї Центавра, за 4,28 світлового року од Землі.
– Невже місяць?
– Єва, звівшись на лікоть, з подивом дивилася на Адама, і в її світлих очах спалахували якісь іскорки. Адам, заохочений її увагою, “передавав” далі:
– Чого досягли перші поселенці планети за перший місяць життя в комфортабельній, хоча й без усіх вигод, печері на березі безіменного моря?.. Немало. Вони збороли... ну, майже збороли, у собі відчай, знайшли... ну, майже знайшли, рішучість і впевненість у своїх силах та спокійно дивляться у майбутнє, готові до будь-яких несподіванок чи ударів долі. І настрої у них рівні та спокійні, особливо у Єви (Єва лише пирхнула). Можна сказати, що вони по-діловому зібрані, настроєні тільки на перемогу у боротьбі за своє існування. Так, наприклад, на запитання кореспондента, як вони поживають, Єва досить бадьоро відповіла: “Нічого. Жити можна. Принаймні могло бути й гірше. Та й товариш по печері мені трапився непоганий. Ви, може, чули про нього? Адам Весна-Другий. Взагалі, скажу вам, чудовий хлопець. З ним, як то кажуть, не пропадеш. Принаймні він забезпечує мене мідіями, на які я вже, признаюся, і дивитися не можу, такі вони розпрекрасні, як у кращих ресторанах Європи”.
– Гм!..
– знову хмикнула Єва і підібрала губи.
– Ваші плани на майбутнє?
– голосом радіокоментатора запитав Адам і відповів, підробляючись під Євин голос: - Сподіваюсь, ми з Адамом успішно освоїмо і колонізуємо Леонію. А проживши перший місяць, проживемо і решту, якихось там 168 місяців, що становлять чотирнадцять років...
Адам
– Аж 168 місяців нам тут ще жити?
– Голос її почав неприємно тремтіти.
– Та я... я...
– Ні, вже трохи менше, - посміхався Адам, не відчуваючи грози, що збиралася у печері.
– Лишилося якихось 167 місяців. Зовсім небагато. Якихось там п’ять тисяч днів. Чи десь близько того. Одним словом, порівняно із Всесвітом - дріб’язок!
Але згадка про чотирнадцять літ в’язниці на чужій планеті геть зіпсувала Єві і без того не рівний настрій.
– Ти... ти на зло мені нагадуєш про оті чотирнадцять літ?
– пробурмотіла вона, і губи її затремтіли.
– Я тільки-но заспокоїлась, а ти... Чого ти посміхаєшся?
– накинулась на Адама, рада, що, нарешті, знайшлася хоч якась зачіпка.
– Мені вже набридла твоя щоденна штучно весела посмішка, як і твій вічно бадьорий настрій!.. Я знаю, що на Землі медицина творить дива. Штучні органи, різні частини тіла людям запросто трансплантують: серце, нирки, печінку, легені, кінцівки... Ума, правда, ще не можуть трансплантувати, якщо свого, приміром, немає. Але я не чула, щоб на Землі кому-небудь трансплантували штучну пребадьору посмішку. То звідки вона у тебе?
– На жаль, ні іншої посмішки, ні тим більше іншого голосу я не маю, - посміхався Адам і цим ще більше дратував Єву.
– Я не можу... більше з тобою жити у цій печері!
– О, це вже щось нове у твоєму репертуарі.
– А-а, ще й насміхаєшся?!.
– У давнину на Землі сусіди, які не могли вжитися в одній квартирі, чи чоловік із жінкою глека розбивали, то розмінювали своє житло. Тоді навіть було відповідне бюро для обміну, - все з тією ж безжурною посмішкою говорив Адам, роблячи кілька енергійних вправ руками, тулубом, головою.
– Ось і ти вивісь оголошення про обмін з таким текстом: “Міняю одну печеру на дві окремі у різних районах планети”.
– Ти просто знущаєшся наді мною. Твій недолугий гумор такий же тупий, як і це каміння!
– тупала вона ногою об кам’яну долівку печери і вибігала геть.
Та не встигав Адам ще й подих перевести, як Єва поверталася назад, бігала по печері, обхопивши голову руками.
– Проклята планета! Навіть піти нікуди! Всюди безлюддя. Нікому тут не потрібна самотня і рознещасна жінка.
– А ти і не йди нікуди, - Адам підходив до кам’яної заглибини посеред печери і ворушив попіл, як він казав, домашнього вогнища. Вогонь у печері вони розводили щовечора, й Адам по кілька разів за ніч вставав, щоб підкласти цурпалків (їх він бив каменюкою). І тепліше все ж таки було вночі, особливо коли під ранок з’являлися тумани, крім того, вогнище давало світло - Єва боялася спати у пітьмі.
– А ти... хочеш, щоб я пішла? Так? Пішла?
– зарядила вона.
– Так?..
– Ні, не хочу, - Адам розгріб уже затухаючий жар, підклав сухої камки, гілочок і, стоячи на колінах, роздмухував вогонь.
– Зовсім не хочу, бо самому на безлюдній планеті не мед.
– Ага, так ти не хочеш?
– виходила Єва із рамок.
– На злість мені не хочеш, так?
Камка спалахнула, обличчя Адама засвітилося, відблиск вогню затанцював на стіні печери, Адам підклав гілочок, цурпалків і загомонів до вогню, як до живої істоти: