Пристань Ескулапа

Низюрский Эдмунд

— Певен? Це, мабуть, занадто сильно сказано. Поручик Журка трохи грубуватий, вас могло вразити те, як він допитував.

Стор сумно похитала головою.

— Я знаю, що ви мене тільки втішаєте, а самі думаєте так само, як і пан Журка.

«Хоче, щоб я заперечив», зрозумів я і не відповів. Галінка знову затулила обличчя долонями і скорчилася на дивані. Вона була схожа на скривджену, беззахисну тваринку.

«Якщо вона грає, то на п'ятірку», подумав я.

— Усі міліціонери однакові, — прошепотіла Галінка. — І ви теж такі, як усі. А до того ви ще підступні з цією своєю невинною міною. Підступні, немов лисиця.

Я відчув себе прикро враженим і збентеженим. Не знав, що робити. Піти звідси чи підбадьорити її? Якщо вона невинна, то заслуговує на співчуття. Для такої молодої дівчини вся ця історія — жахливе

переживання. Коли я вийду, то вона вважатиме, що я суха, безсердечна людина. Та чи невинна вона?

— Не плачте, панно Галінко, — обізвався я тоном, який мене ні до чого не зобов'язував, — так не можна!

— Коли ж це так жахливо… так жахливо… — прошепотіла вона. — Мабуть, мене посадять у тюрму.

— Будьте ж розсудливі! Якщо у вас чисте сумління, то нічого журитися. Навіть найпорядніша людина може бути заплутаною в найгіршу кримінальну справу, це часто залежить від випадку.

— Коли ж я так боюся.

— Чого?

— Хіба мало невинуватих у всьому світі потрапляють до в'язниць!

Я заклопотано крякнув.

— Не бійтеся. Не знаю, як де, а тут справжній винуватець буде напевно викритий.

— Чому? — Галінка підвелась і зацікавлено глянула на мене.

— Тому що тут діє капітан Трепка, — посміхнувся я. — Вам, як людині цивільній, це прізвище, мабуть, нічого не говорить, але можу вам сказати: якби капітан Трепка був приватним детективом, про яких пишуть у книжках, то він, безумовно, прославився б. На жаль, він тільки міліціонер. А слава міліціонерів завжди на останньому місці!

— Ви певні цього? — пожвавішала Галінка:

— Так само, як певен того, що ви — мила і чарівна дівчина.

— Ви дуже добрі… — Галінка спробувала посміхнутися.

— Ну, значить, вище голову, — пожартував я, — і більше терпіння!

— А чи довго ще це триватиме?

— Слідство? Це залежить передусім від усіх вас. На жаль, дехто з ваших колег не хоче допомагати нам. У нас складається таке враження.

— Я б дуже хотіла допомагати, — промовила Галінка, — але не знаю як. Я, мабуть, уже про все розповіла.

— Ніколи не відомо, що може виявитися важливим. Іноді це дрібниця, яка не привертає до себе уваги, іноді навіть враження. На вас ми покладаємо великі надії. Ви добре знали професора і все тутешнє середовище. Може, вам спаде на думку якесь цікаве спостереження, може ви пригадаєте щось таке, що могло б кинути нове світло на справу. Нам, наприклад, дуже допомогло б, якби ми довідалися, заради чоговбили професора. Причина вбивства — це, мабуть, найважливіше в цій справі.

Галінка уважно слухала.

— Я сама над цим думаю. Кому могла заважати така добра людина, як професор Містраль?

— І що ж?

— І нічого не можу придумати. Але як тільки мені спаде щось на думку, я негайно скажу вам.

Я дивився на неї і хотів її розгадати. Ні, не може бути, щоб вона… А все-таки я не міг позбутися підозрінь. Або я огидний цинік, або…

— Про що ви думаєте? — занепокоєно спитала Галінка.

— Думаю, яка прикрість, що таку дівчину, як ви, заплутали в цю брудну справу.

Галінка почервоніла.

— Скажіть мені… — завагавшись, вона потупила очі, — ви справді вірите, що я це могла б зробити?

. — Ні… не хочу вірити, і мені було б дуже неприємно, якби я помилився.

Тоді сталося несподіване. Галінка закинула мені руки на шию і поцілувала в щоку.

— Панно Галінко! — видавив я, відчуваючи, як кров заливає мені обличчя.

— Ой, як мені соромно! — Галінка заплющила очі. — Що ви подумаєте про мене? Ідіть уже… Ну, чого ви стоїте? — вигукнула вона з незрозумілою злістю.

Я вийшов, спітнілий, мокрий, мов руда миша. За дверима няв окуляри і нервово почав їх протирати. Моє прискорене дихання і пульс нещадно викривали мене. На щастя, тільки перед самим собою.

* * *

Крім цієї незначної події, що мала скоріше особистий характер, у той день нічого особливого не сталося. У слідстві настала перерва. Мабуть, тому Трепка прийняв запрошення начальника місцевого відділення міліції, і о першій годині ми вирушили на святковий обід до Пясечного. Наш господар був дуже щасливий, що може частувати Трепку, і обід, який нагадував скоріше старопольський банкет, тривав добрих кілька

годин.

Решту дня ми провели в теоретичних міркуваннях. Журка, чекаючи результатів дактилоскопічних досліджень і розтину тіла, приводив у порядок зізнання. Трепка, розсівшись у глибокому вольтерівському кріслі, заглибився в роздуми, відомі лише йому, а може просто дрімав. Щодо мене, то, на превеликий свій сором, повинен признатися, що мої роздуми мали трохи інший і не зовсім службовий характер.

ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ

Неділя, 21 квітня

Довгими вечорами, сидячи самотньо в мансарді на вулиці Фонтани, я звик розбирати свої думки і вчинки, але сьогоднішній випадок у лабораторії ніяк не можу проаналізувати. Не знаю навіть, що про все це й думати. Можливо, я надто серйозно сприймаю деякі факти. Але мені здається, ніби мене викрили в чомусь такому, чого я не хотів сказати. Я відкрив у собі щось таке, чого сам не хотів усвідомити.

Я зупинився б на цьому визначенні, але мене непокоїть одно: чи моє почуття до Галінки нормальне?

Журка вважає, що в такий спосіб виявляються мої садистські схильності. Мене зацікавила дівчина, проти якої я повинен збирати обвинувальні факти. Навіщо я сказав про це Журці? Знайшов кому довіритись. А може, мене цікавили тільки лояльність і чисте сумління?

Я запитав Журку, чи не краще було б мені відмовитися від цієї справи? Чи можу я провадити її об'єктивно? Журка назвав мене диваком і педантом. Сказав, що це приємно пожвавить слідство.

Увечері, перед сном, я довго видивлявся в дзеркало — нечувана річ у період слідства. Здається, моя тверда думка про те, що я некрасивий, була дуже перебільшена і продиктована, мабуть, природженою скромністю. Зріст у мене пристойний — метр сімдесят п'ять, очі лагідні, вдумливі. Правда, я ношу окуляри, і підборіддя в мене, окреслене дещо слабко. Але ж тільки малокультурні люди можуть робити з цього якісь висновки про мій характер. Можливо, я надто м'якотілий, але ж джерело цього не в слабості моїй, а тільки в тонкості почуттів. От тільки ніс!.. Він псує все! Тут уже нічого не скажеш — ніс у мене занадто великий, та ще й з чималою ґулею на кінці. Зате обличчя, без сумніву, сповнене чесності, і саме тому з таким довір'ям ставляться до мене жінки.

Понеділок, 22 квітня, сьома година

Ранкове гоління. Необхідність ділового вивчення себе в дзеркало. А все-таки це обличчя мавпи! Нічого іншого про нього не можна сказати.

Редактор Галастра розповідав нам колись, що негритянські студенти, яких можна зустріти в Парижі на Сен Жермен, вирізняються серед молоді бездоганною чистотою, вишуканими манерами і елегантністю. Я їх розумію!!!

Я позичив у Мацьошекової утюг. Одягнувся надзвичайно старанно.

Дев'ята година

От не щастить! Я зовсім забув, що сьогодні другий день свята — поливальний понеділок. Сиджу в самій білизні, замкнувшись у кімнаті, сушу костюм. Добре, що показалося сонце. Але я натру їм вуха, цим шибеникам Мацьошеків і Новаковських! Галінки ніде не бачив.

Дванадцята година

Я знову елегантний. На сходах зустрів Галінку. Побачивши мене, вона прискорила ходу і зникла в своїй кімнаті. Явно уникає зустрічі. Мене починають мучити сумніви, властиві людині принципіальній.

Галінка піддалася миттєвому настрою і тепер кається в цьому.

Я застав тоді бідну, налякану дівчину, після шоку, викликаного тим грубіяном Журкою. Вона була самітна і нещаслива. Я заспокоїв її, підбадьорив. Цим викликав на мить рефлекс вдячності — і все.

Розділ XII

О першій годині приїхав брат покійного — адвокат Гжегож Містраль. Він був страшенно вражений звісткою про смерть професора.

— Бідний Шимон, — сказав адвокат, вітаючись з нами, — він так багато надій покладав на той конгрес у Токіо.

Ми попросили адвоката наверх. Мацьошекова принесла каву.

— А все-таки я не помилявся в своїх передчуттях, коли просив вас, капітане, зайнятися цією справою, — у голосі Гжегожа Містраля бринів докір.