Приватне доручення

Глазов Григорий Соломонович

Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут стояв загнузданий бронзовий кінь. Вершник — Ян Собеський — людина, яка ненавиділа все українське.

Клумба з квітами на тому місці, де ще недавно стояв пам'ятник, мала, можливо, не такий величний вигляд, як бронзовий вершник, що загнуздав коня. Але Ягвіц з злістю побачив, що жива привабливість квітів дивовижно

пов'язувалася з поновленим обличчям міста. Більше, ніж бундючне обличчя похмурого шляхтича. Так, місто, де минуло його дитинство, а потім і юність, стало невпізнанним. Його змінили не стільки будинки, вулиці — новобудов для цього не так уже й багато — скільки люди, що несли в собі риси нового часу, що випромінювали його на все довкола. Навіть масивна 65-метрова башта кафедрального собору, що п'ять віків байдуже дивилася на все, що творилося біля її могутнього підніжжя, і та наче прилучилася до нового життя чавунною дощечкою з написом: «Пам'ятник архітектури».

Ягвіц підійшов до дверей костьолу і здивовано помітив, що вони відчинені. Останні промені призахідного сонця впали косим промінням на поріг і затрималися тут, перед входом в присмерковий світ ритуальних скульптур та вітражів. Урочиста, глухо тремтлива музика органа супроводжувала людський спів. Вона майже не долітала до вулиці, наче боялася різких дзвінків трамвая і веселого гомону людей.

Ягвіц обійшов майже весь центр, Уважно прислухався до розмов, намагався вникнути в їх зміст. Він читав всі написи: чи то була реклама нового спектаклю, чи назва установи.

Назустріч Ягвіцу йшла немолода жінка, обережно протискуючись крізь гомінкий людський потік. Її обличчя було в коричньових плямах. Втома залягла навколо набряклих вуст, але надзвичайні були очі, сповнені якимось спокійним, мудрим світлом. В уповільнених рухах жінки відчувалася гідність, з якою вона йшла назустріч своєму материнству. Простенький халатик її був звичайним одягом вагітних жінок; він прикривав помітний живіт, і потік зустрічних людей обережно обтікав цей острівець майбутнього життя.

Ягвіц пригадав, як в 1937 році в Іспанії фельдфебель його роти бив по обличчі вагітну іспанку, затриману на одній з доріг Астурії з листівками. Він з гострою цікавістю спостерігав тоді за звірячою насолодою фельдфебеля, який все намагався ударити жінку в живіт, а вона все затуляла його руками. Ягвіцові врешті стало гидко дивитись, і він наказав застрелити жінку.

Але ось зараз раптом відчув у собі пекуче бажання з усієї сили вдарити ногою в живіт оцю некрасиву жінку, збити її з ніг і топтати, топтати. Тепер він розумів того фельдфебеля. Треба вміти ненавидіти. І він ненавидів. Ненавидів оцю жінку за той спокій, з яким вона йшла по землі, де колись ходив він. Ненавидів за те, що вона народить дитину, і земля ця дасть їй усе: хліб, воду, кров, сміх, радість життя. А для нього, Ягвіца, на цій землі є тільки одне місце — і могилі. Він це знав. І він ненавидів цю землю.

В парку перед симетричним будинком університету опустився на лавку.

Всім цим людям байдуже, що ось в цьому будинку на розі, прикрашеному зверху кам'яними скульптурами стародавніх воїнів з алебардами в руках і мечами на поясі, жив колись банкір Богдан Савур і ріс його онук, єдиний спадкоємець, Пауль фон Ягвіц, він же Павло Савур.

Двічі приходив до цих людей Ягвіц. І обидва рази за тим, щоб помститися їм, зломити, знищити. І обидва рази втікав, рятуючи своє, потрібне, мабуть, лише йому життя. Ці люди ненавидять його, напевно, не менше, ніж він їх. Ненависть їхня сильніша. Це він розуміє. їх багато, і вони знають, що будуть робити завтра. І тому він втретє втікає від них.

Ягвіц заскреготів зубами.

Може,

вперше за довгі роки відчув страх. Це не був страх перед якоюсь реальною небезпекою— хто міг пізнати його в оцій вечірній штовханині І Це був страх від усвідомлення того, що він позбавлений можливості розчинитися в ній. Він тікав від цих людей.

Вночі сіл на московський поїзд. Розрахунок був простий і надійний. Його продовжують шукати там, на західному кордоні? Безумовної Приймуть всі заходи, щоб він не зміг перейти його. Влаштують засідки, посилять секрети. Але навіщо втікати через ті ж двері, в які проник сюди. Поїде у Вірменію. Він не може терпіти Туреччини, брудні квартали її міст з вонючими харчевнями і жирними мордами духанщиків у фесках, мідні кофейники на підносах, що позеленіли від окису. Але там він зв'яжеться з Улласом по телефону. Швидше б!

Ліг на верхню полицю і спробував заснути. Але сон не приходив, а навколо сопіли сусіди.

Минуло майже десять годин з моменту загибелі делегації. Він крутився серед людей там, в місті і на вокзалі, прислухався до їх розмов, не пропускав і фрази в останніх вістях, що їх передавали годину двадцять хвилин тому. Але про катастрофу, що сталася, ніхто й не заїкнувся. Хоча навряд чи тут будуть розголошувати про такий величезний скандал.

Прокинувся Ягвіц опівдні. Виглянув у вікно і побачив, що поїзд стоїть на великій станції, перон всіяний лотками й візками, а продавщиці в білих халатах біля них. Ягвіц зодягнувся і вийшов. В залі для пасажирів він купив варене курча, дві булки і баночку ікри, Потупцявши біля книжкового кіоска, пішов на перон.

Тут було вже тихо, метушня вляглася: ті, що прибули, і ті, що зустрічали, розійшлися. Великий сріблястий репродуктор передавав якусь симфонію. Коли завмирали її останні акорди, Ягвіц кінчав читати біля газетної вітрини фейлетон. Раптом до його свідомості долинули слова диктора: «… На Внуківському аеродромі делегацію зустрічали також представники радянської та іноземної преси». Ягвіц здригнувся. А диктор продовжував розповідати про зустріч делегації в Москві, передав текст заяви глави делегації.

До вагона Ягвіц зайшов наче п'яний. Молода жінка, сусідка по купе, подивившись на нього, співчутливо запитала:

— Що з вами? Ви захворіли?

— Ні, ні Нічого… Трохи голова… — в'яло сказав він і повільно опустився на полицю. Його морозило. «Що ж могло статися?» Почав відновлювати в пам'яті все, до дрібниць — жести, слова, але ніщо не насторожувало його, не викликало сумнівів. «Може, в самій міні був дефект? Відмовила. Треба заспокоїтись і вирішити, що ж робити далі».

Ослаблений, ліг і зігнув ноги в колінах. Довго крутився і нарешті заснув, весь час здригаючись.

Прокинувся несподівано. Неясна тривожна думка, що промайнула в сонному мозкові, примусила його схопитися з полиці. В купе панувала напівтемрява. Тьмяне синє світло нічної лампи ледь освітлювало предмети. Спокійне дихання супутників і двері купе, зачинені на внутрішню заскочку, не заспокоїли його. Ягвіц обережно взяв черевики і тихо вийшов у вузенький коридор, І відразу йому здалося, що за склом дверей, які вели в тамбур, швидко промайнув силует. Клацнувши в кишені запобіжником і не здіймаючи пальця з спускового гачка пістолета, Ягвіц пішов у тамбур. Як не дивно, Ягвіц раптом заспокоївся. Він боявся лише одного: невідання — цього жахливого Для розвідника почуття, коли інстинкт попереджує про небезпеку, а очі не бачать її. Він готовий був зустрітися віч-на-віч з п'ятьма, десятьма, дюжиною переслідувачів, стріляти, битись, боротись і або прорватись, або загинути; але головне — бачити небезпеку, відчути її реальні форми, а не метатися в порожнечі. Зараз майже не мав сумніву, що за ним стежать.