Приватне доручення

Глазов Григорий Соломонович

— Вам кого?

— Я з взуттєвої фабрики «Зоря». Мені потрібен товариш Чельянц.

— Ви з приводу рекламації?

— Не тільки. Ви товариш Чельянц?

— Так.

— Погано ви постачаєте нас…

За півгодини вони вже сидять на базальтовій брилі біля гірської річки Ахурян, що лютує на дні глибокої ущелини, Навколо1 купчаться скелі. Їх застиглі вулканічні форми місцями заступають дорогу річці, але вона люто б'є в валуни, наче щойно зіткнулася з перепоною. Тут безлюдно й тихо, якщо не зважати на розлючений клекіт річки.

— Є

два шляхи, — задумано говорить Чельянц і кидає вниз чергову пайку камінців. — Треба їхати двадцять п'ять кілометрів по шосе. Машину залишимо в колгоспі імені Мікояна і підемо через ущелину в гори на Ханчарську сідловину. Там неподалік прикордонна комендатура Хансар. Мені там нічого боятись. Я — бракер. Приїхав подивитися на худобу. Там є випас. Я їжджу туди часто. Ви — зі мною. Значить теж не страшно. Переходити там кордон людині, яка піднімалася на п'ятий поверх і то лише на ліфті — можна. Це найдоступніше місце. Страшне інше. Про зручність його знають прикордонники. Розумієте?

— А другий варіант?

— Другий? Там все шкереберть. Сніговий перевал. Височінь майже три кілометри. Альпіністських стежок немає. В цю пору року перевал перекривають обвали. Про незручність цього шляху прикордонники теж знають. Тому їх там зараз майже немає. Лише на «Пристановищі десяти» живе кілька душ. Але цим шляхом можна йти через місяць.

— Ви що ж, думаєте, що я тут місяць буду чекати! — спалахнув Ягвіц.

— Я нічого не думаю. Думати треба вам.

І Ягвіц думав, Він знав свою верблюжачу витривалість і міг на неї покластися, але знав також і те, що для переходу через трикілометровий сніговий гребінь необхідна не лише витривалість, але й досвід альпініста, досвід, що його в нього майже не було.

— Підемо через Хансарську сідловину, — врешті говорить Ягвіц.

— Добре. Підемо через Хансар, — погоджується Чельянц. — Ще раз нагадую, що я через кордон переходити не буду, Я доведу вас лише до п'ятикілометрової стежки, дам вам карту, а далі підете самі. Цей наказ я виконую вже багато років. Я лише провідник, — Чельянц пожбурив пригорщу камінців і, наставивши вухо, прислухається, як вони падають.

Ягвіца це мало влаштовує, але він змушений мовчки погодитись. Він дивиться на смагляве обличчя свого співбесідника і чекає.

— Мені потрібні гроші. Дещо в дорогу купити треба, — врешті говорить Чельянц.

— Яка ж у вас такса?

Чельянц лише знизує плечима і знову набирає в руку камінців.

Ягвіц дістає з портфеля тугу пачку грошей і простягає її провідникові. Той, навіть не порахувавши, кладе гроші за пазуху.

— Робити будемо так, — говорить Чельянц і розгортає на колінах заяложену карту містечка. — О десятій вечора я буду їхати в колгосп. Сам буду їхати. За шкірою. На оцьому розі,— Чельянц кладе на карту маленький камінець, — голосуйте. Тричі погашу праву фару. Це ріг вулиці Налбандяна і Леніна. Розумієте? Голосуєте тут. Документи хороші є? Командировка сюди є?..

До вечора Ягвіц проходив

по містечку. Потім повечеряв у чайній і без п'ятнадцяти десять пішов на вказане місце. Він ішов м'яким, повільним кроком, намагаючись наслідувати кавказьких горців. Через плече на спину й груди звисала велика килимова сумка, що її дав Чельянц. Кому збреде в голову, що в цій, звичній для місцевих жителів «тарі» лежить пара важких черевиків на залізних шипах, головка домашнього сиру, хліб, шоколад, бурдюк з вином, складаний льодоруб, тонкий, але міцний шнур.

Біля крайньої хати, що стояла на розі вулиць, Ягвіц заховався у тінь дерева, став чекати на машину.

Містечко швидко поринало у пітьму. Здавалося, що гори ще щільніше обступили його, замкнули всі виходи з улоговини. Тиша. Чутно лише далеке рокотання річки та гавкіт собак на околицях. Нарешті, з чорного міжгір'я вирвався на волю повновидий місяць і, заллявши на мить все спокійним білим світлом, заплив за хмари.

В кінці вулиці з'явилося світло фар. Погрюкуючи кузовом, наближалася вантажна машина. Тричі моргнула права фара, Ось машина, уповільнюючи хід, перетнула вулицю.

На роздоріжжі, злегка погойдуючись на дротах, горіла велика лампа. Її світло сягало до водопровідної колонки, що була кроків за п'ятдесят від того місця, де причаївся Ягвіц. Далі дорогу огортала темрява.

Ягвіц поправив на плечі сумку. Ще 8—10 метрів, машина промине смугу світла… Раптом з-за рогу, перетинаючи дорогу машині вибіг якийсь чоловік, щосили вимахуючи руками.

— Зачекай, дорогий! Зачекай! Підвези мене трохи!

Машина зупинилася біля самої колонки. Ягвіц в думці вилаявся і щільніше притиснувся до огорожі. Як Чельянц тепер позбудеться цього напрошеного пасажира?

— Нащо ти така вперта людина, папашо! — почув Ягвіц сердитий голос. — Це ж тобі неважко пробити! Мені лише до мосту!

Ягіцеві раптом здалося, що цей голос йому знайомий, Але здогад був настільки неймовірний, що він відразу ж відігнав його. Просто збіг обставин…. А може й нерви… Людина біля машини повернула до світла голову.

«Чеканов!» Ягвіц рвонув з кишені зброю. Але з-за рогу до машини вийшло ще троє в зелених картузах. Один з них стрибнув на підніжку і направив через опущене скло пістолет.

— Ну, от і приїхали, Чельянц. Невгамовна ви людина. Вісім років ви тут нам пакостили, — суворо сказав він. Потім, не обертаючись, наказав супутникам — Обшукати машину!

Ягвіц зрозумів, що треба втікати. Він переліз через огорожу, тихо перейшов садом. В ньому, на щастя, не було собак. В ушах все ще лунав наказ: «Обшукати машину!». Ягвіц не мав сумніву, що цей наказ стосувався безпосередньо його. Його шукали. І нехай вони, поспішивши, помилилися цього разу, замість нього знайшли в кузові лише спальні мішки та альпіністські костюми, нехай йому хвилину тому вдалося уникнути пастки, але вони, можливо, самі того не знаючи, загнали його в іншу пастку: він лишився один!