«Привид» не може втекти
Шрифт:
– Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.
– Хто ви? – спитав Лежнєв.
– Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.
– Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.
Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.
– Назад! – ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. – На тому березі німці.
Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.
– Я бачив, як вони переправлялися, – відсапуючись, мовив Терьохін. – Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти
Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.
– Зайняти кругову оборону! – наказав Лежнєв. – Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.
– Запеленгують, – невпевнено заперечив Манукайтіс.
– Нас уже запеленгували, – гмукнув Петро. – Так запеленгували, що далі нікуди!
Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник – за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло – Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.
– Товаришу командир, вислухайте, – сказав він. – Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…
– Так, зрозуміло, – заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. – Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.
Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, – гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.
– Лягай! – крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг – його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»
Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі – переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.
– Хай до середини дійдуть, – пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.
Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, – теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.
– Андрія вбито! – закричав Ян.
Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.
– Я втримаю їх, – сказав Ян, міняючи магазин автомата. – Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.
– Код, позивні де? – спитав Лежнєв.
Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.
– Ось, у крайньому разі…
– Дай мені, – зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. –
– Завдання не з легких, – усміхнувся Петро.
– Вони вже на середині… – мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.
Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій – надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик:
– Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.
– Увімкни телевізор, – почула вона в трубці.
– Що сталося?
– Увімкни, узнаєш!
Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:
– У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина – державний злочинець…
Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.
Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:
– Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. – Він показав їй на вільний стілець.
Напроти Лежнєва сиділо двоє: один – статечний, опасистий, в окулярах; другий – молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.
– Власне, будівництво почалося в кінці квітня, – продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. – А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.
– Старе приміщення – уціліла частина замку? – спитав Лежнєв.
– Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, – він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.