Прощавай, кохана!
Шрифт:
— Я думаю, що хлопець збожеволів, — сказав здоровань. — Щойно назвав мене Хемінгуеєм. Як ти вважаєш, він з'їхав з глузду?
Сивовусий відкусив кінчик сигари і промовчав.
Високий вродливий чоловік біля вікна повільно обернувся і спокійно сказав:
— Я думаю, він просто психопат.
— Не можу зрозуміти, чому він назвав мене Хемінгуеєм. Мене звуть не Хемінгуей.
Чоловік похилого віку сказав:
— Я пістолета не бачив.
Вони подивилися на Амтора. Той відповів:
—
Здоровань нахилився до мене і спитав:
— За що ти мене обізвав Хемінгуеєм?
— Тут присутні дами.
Здоровань знову випростався.
— Ну ти бачиш, — Він глянув на вусатого.
Вусатий кивнув, повернувся і вийшов з кімнати. Амтор вийшов слідом за ним.
Зависла тиша. Чорнява жінка похмуро дивилася на свій стіл.
Здоровань глянув на мою праву брову і здивовано похитав головою. Двері знову відчинилися, повернувся вусатий. Він звідкись узяв мого капелюха і подав мені. Зі своєї кишені вийняв мій пістолет і теж віддав. За його вагою я зрозумів, що пістолет розряджено. Я засунув його під пахву і підвівся.
Здоровань мовив:
— Ходімо звідси. Думаю, трохи свіжого повітря допоможе тобі отямитися.
— О'кей, Хемінгуей.
— Він торочить своє, — сказав здоровань сумно. — Називає мене Хемінгуеєм, незважаючи на присутність дам. Чи не здається тобі, що в нього в голові щось зсунулося?
— Поспішайте, — зауважив вусатий.
Здоровань узяв мене під руку, і ми рушили до ліфта. Двері ліфта розчинилися, і ми увійшли.
Розділ 24
Ми з'їхали до самого низу, пройшли довгим вузьким коридором і вийшли чорним ходом. Надворі повітря було чисте, свіже, з моря пливли пасма туману. Я глибоко вдихнув. Здоровань усе ще тримав мене під руку. Біля будинку стояла машина — звичайний темний седан із приватними номерами.
Розчинивши передні дверцята, здоровань промовив вибачливим тоном:
— Це машина далеко не твого класу, друзяко. Але ковток повітря має підбадьорити тебе. Тобі це буде корисно. Ми не збираємося робити нічого такого, щоб тобі не сподобалося.
— А де індіанець?
Здоровань заперечно ледь-ледь похитав головою і підштовхнув мене в машину. Я опинився на передньому сидінні праворуч.
— О так, індіанець, — сказав він. — Ти збирався вбити його стрілою з лука. Так за їхнім законом. Він із нами в машині, позаду.
Я озирнувся: на задньому сидінні нікого не було.
— Три чорти, його тут немає! — здивувався здоровань. — Хтось, мабуть, його вкрав. Не можна нічого лишати в замкненій машині.
— Швидше! — наказав сивовусий, вмощуючись на задньому сидінні.
Хемінгуей обійшов довкола машини і кинув своє
Ми поїхали униз алеєю, оточеною кущами дикої герані. З моря дув холодний вітер. Зірки були десь високо-високо. Вони німували.
В кінці алеї повернули на бетонну і, не поспішаючи, поїхали далі.
— Чого ж ти без машини, друзяко?
— Амтор присилав свою по мене.
— З якого дива, друзяко?
— Певно, дуже хотів мене побачити.
— Він хлопець сумлінний. Усе ретельно перевіряє.
Хемінгуей сплюнув у віконце, зробив плавний поворот, і машина сама покотилася вниз схилом.
— Амтор казав, що ти телефонував йому, хотів закинути гачок. От він і вирішив, що слід подивитися, що ти за цяця. Тому і прислав свою машину.
— А може, ще зателефонував своїм знайомим поліцейським, аби мені не добиратися додому самому, — сказав я. — О'кей, Хемінгуей!
— Ну от, знову ти верзеш казна-що. До речі, у містера Амтора диктофон під столом і секретарка усе записує. Коли ми прийшли, вона зачитувала запис містеру Блейну, який тут із нами.
Я озирнувся і глянув на містера Блейна. Він миролюбно курив сигару, наче вдома, і не звертав на мене уваги.
— Бісова секретарка, — сказав я, — тільки папір переводить.
— Може б, ти нам краще розповів, навіщо ти хотів зустрітися з ним? — ввічливо запитав Хемінгуей.
— Ти маєш на оці те, що в мене ще лишилося від моєї фізії?
— Ну ми зовсім не такі хлопці, — відповів Хемінгуей з широким жестом.
— Ти знаєш Амтора досить добре, чи не так, Хемінгуей?
— Містер Блейн знає його. Що ж до мене, то я тільки виконую накази.
— Хто такий містер Блейн зрештою?
— Джентльмен на задньому сидінні.
— А хто він такий, окрім джентльменства на задньому сидінні?
— Боже, та містера Блейна знають усі.
— Ну годі, — сказав я, раптом відчувши сильну втому.
Відчутнішими стали мовчання, повороти, стрімка стрічка бетонки, глибшою темрява, виразнішим біль.
Здоровань мовив:
— Зараз, коли ми в чоловічому товаристві і серед нас немає жінок, у нас обмаль часу, щоб з'ясовувати, що ти там робив, але оцей твій Хемінгуей мене справді дратує.
— Затичка, — сказав я. — Стара, стара затичка.
— Хто цей Хемінгуей, зрештою?
— Це такий чоловік, який товче одне й те саме, поки не переконає тебе.
— Це може забрати чимало часу, — сказав здоровань. — Як для приватного сищика у тебе, звісно, незвичайне, оригінальне мислення. Ти ще з зубами?
— З кількома пломбами у них.
— Ну тобі справді пощастило, друже.
Чоловік на задньому сидінні мовив:
— Гаразд. Наступний поворот — праворуч.