Прощавай, кохана!
Шрифт:
Він мовчав і далі розглядаючи мене. Його очі були сповнені легкої задуми, немов він вирішував сам для себе, скільки ще мені жити.
— Коли я прокинувся, кімнату заповнив дим, — вів я далі. — Галюцинації, подразнення зорового нерву, чи як це там у вас називається… Я закричав, і чоловік у білому халаті увійшов і погрозив мені кийком. Мені довелося витратити багато часу, щоб підготуватися і забрати кийка в нього. Заразом і ключі, і свій одяг, і навіть свої гроші з його кишені. І ось я тут. Зовсім здоровий.
— Я не промовив жодного слова, — відповів він.
— Чекаю, коли ви це зробите, — сказав я. — Оця річ, — я змахнув пружиною, — може переконати вас. Мені довелося позичити її в одного хлопця.
— Будь ласка, негайно віддайте її мені, — промовив він із якоюсь дивною усмішкою. Так посміхається кат, який завітав до твоєї камери, щоб зняти мірку для шибениці. Трохи дружня, трохи поблажлива і водночас насторожена. Ця усмішка могла б сподобатися, якби в тебе були шанси ще пожити.
Я вклав пружину в його ліву руку.
— Тепер пістолет, — сказав він лагідно. — Ви були дуже хворі, містере Марлоу. Думаю, мені не доведеться наполягати, щоб ви знову лягли у ліжко.
Я уважно дивився на нього.
— Я лікар Сондерборг і не допущу ніяких вільнощів. — Він поклав пружину перед собою на стіл. Усмішка у нього була натягнута, як у замороженої риби. Його пальці ворушилися, як вмирущі метелики.
— Пістолет, будь ласка, я наполягаю…
— Котра година, лікарю?
Він глянув на мене трохи здивовано. У мене був годинник, але зараз він стояв.
— Близько півночі, а що?
— Який сьогодні день?
— Мій любий, сер. Звісно, неділя. Вечір.
Я сперся об стіл і намагався тримати пістолет досить близько від нього, щоб він міг спробувати забрати його.
— Отже, минуло понад сорок вісім годин. Без сумніву, в мене були галюцинації. Хто привіз мене сюди?
Доктор дивився на мене, а його ліва рука посувалася до пістолета.
— Не зліть мене, — попередив я. — Не змушуйте мене позбуватися своїх бездоганних манер і вишуканої мови. Скажіть, як я сюди попав?
Він виявився мужнім і спробував-таки вхопити пістолет. Але це йому не вдалося. Я сів на стільця і поклав пістолет на коліна.
Він зашарівся, схопив віскі, налив собі і швидко перехилив. Потім глибоко вдихнув і відразливо здригнувся. Йому не подобався смак спиртного. Наркоманам ніколи він не подобається.
— Вас арештують одразу, як тільки ви вийдете звідси, — сказав він різко. — Вас доставив сюди поліцейський.
— Поліцейські не могли цього зробити.
Це його дещо неприємно вразило. Його пожовтіле обличчя зблякло.
— Збовтайте пляшку і налийте, — сказав я. — Хто привіз мене сюди, чому і як? Я сьогодні страшенно лютий. І можу розійтися до божевілля. Я чую крик, який віщує смерть. Я на цьому тижні ще нікого не застрелив. Розповідай, лікарю, Фелл [13] ,
— Ви страждаєте від наркотичного отруєння, — відповів вій холодно. — Ви мало не вмерли. Я змушений був тричі вам давати дігіталіс. Ви билися, горлали, і вас довелося вгамовувати. — Його слова вискакували так швидко, що наскакували одне на одне, мов жаби. — Якщо ви залишите мою лікарню в такому стані, чекайте серйозних наслідків.
13
Лікар Фелл — письменник, ректор коледжу, який лишився в історії завдяки відомій епіграмі.
— Ви сказали, що ви лікар, лікар медицини?
— Так, я лікар Сондерборг, як я вже казав вам.
— Ви не б'єтеся і не волаєте від наркотичного отруєння, лікарю. Ви просто у комі. Давайте спробуємо спочатку. Не заглиблюючись, тільки головне. Хто запроторив мене до вашого приватного дурдому?
— Але…
— Мені без усяких «але». Я з тебе зроблю біфштекс. Я втоплю тебе у діжці мальвазії. Давай ковтнемо трохи наших ліків. — Я дотягнувся до його склянки і налив нам обом ще. — Давай, хиляй, лікарю-злодію.
— Вас привезла поліція.
— Що за поліція?
— Із Бей-Сіті, звісно. — Він постукував своїми жовтими пальцями по склянці. — Лікарня теж у Бей-Сіті.
— А прізвища тих поліцейських?
— Одного, здається, сержант, Гелбрайт. Він не завжди їздить на патрульній машині. Він ще з одним поліцейським знайшов вас напівнепритомного у п’ятницю ввечері й привіз сюди, це поруч. Я вирішив, що ви наркоман.
— Добре придумана історія. Заперечити нічого. Але навіщо мене було тут тримати?
Він розвів руками.
— Я знову змушений повторити, що ви були у дуже поганому стані і ще з нього не вийшли. Що ж я мав робити?
— Я, певно, винен вам якусь суму грошей?
Він знизав плечима:
— Звісно, винні. Двісті доларів.
Я трохи відсунув свого стільця:
— Брудна дешевина. На, бери.
— Як тільки ви звідси вийдете, — кинув він уривчасто, — вас арештують.
Я нахилився до столу і проговорив йому в саму пику:
— Тільки не за те, що я вийду звідси, злодію. Відкрий негайно стінний сейф.
Він рвучко підвівся:
— Це вже занадто…
— Не відкриєш?
— Без сумніву, ні!
— В руках у мене — пістолет.
Він посміхнувся принизливо і жалібно.
— То дуже великий сейф, — сказав я. — Новий. А це чудовий пістолет. Як, будеш відчинять?
В його обличчі нічого не змінилося.
— Три чорти! — вилаявся я. — Коли у тебе в руці пістолет, то думаєш, що люди робитимуть усе, що їм накажеш. Але так не завжди буває.