Прощавай, кохана!

Чэндлер Раймонд

— Давайте далі, — сказав він, — от що ще треба сказати. Амтор подорожує. Його дружина-секретар — не знає або не хоче сказати, де саме. Індіанець також зник. Чи можете ви порушити справу на цих людей?

— Ні. Тут нема за що ухопитись.

Він полегшено зітхнув.

— Дружина Амтора запевняє, що ніколи не чула про вас. Щодо поліцейських із Бей-Сіті, якщо вони справді поліцейські, — тут я нічого не можу зробити. Не хочу ускладнювати ситуацію ще більше. Я знаю напевне одне — Амтор непричетний до вбивства Маріотта. Цигарки, у мундштуках яких були його візитки, це просто підступна помста.

— А лікар Сонденборг?

Він розвів руками:

— Уся

зграя зникла. Будинок порожній. Там чатують хлопці з окружної прокуратури, без зайвого галасу, без контактів із поліцією Бей-Сіті. Будинок був зачинений, в ньому — ні душі. Вони, звісно, увійшли туди. Хтось похапцем намагався знищити всі сліди, але відбитки пальців усе ж лишилися — й їх чимало. Ми тепер і за тиждень усього не опрацюємо. Зараз вони займаються потаємним сейфом у стіні. Можливо там зберігалися наркотики й дещо інше. Гадаю, сліди Сондерборга ще десь проявляться, можливо, не тут, а десь — аборти, підпільне лікування вогнепальних поранень, зміна відбитків пальців, махінації з наркотичними ліками. Було б добре, аби це сталося там, де діють федеральні закони.

— Він запевняв, що він лікар, — сказав я.

Ренделл стенув плечима.

— Можливо, колись був. Може, ніколи не перебував під судом. Є один лікар, що практикує нині поблизу Пальм-Спрінг, його судили п'ять років тому за поширення наркотиків. Він був винен, як біс, але спрацювала протекція. Вислизнув. Щось іще вас хвилює?

— Що ви знаєте про Брюнета?

— Брюнет гравець. Він багато заробляє. І досить легко.

— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Усе це слушно, але це не додає нічого нового до ювелірних дій зграї, яка вбила Маріотта.

— Я не можу вам усього розповісти, Марлоу.

— Я на таке й не сподіваюсь, — сказав я. — До речі, Джессі Флоріан казала мені під час нашої другої зустрічі, що вона колись служила в Маріоттів. Тому він посилав їй гроші. Є щось на підтвердження цього?

— Так. Листи в його вогнетривкому сейфі, в яких вона дякує йому за гроші. — Він подивився на мене так, ніби от-от терпець йому урветься. — Тепер, нехай вас береже бог, йдіть додому й займіться власними справами.

— Дуже зворушливо з боку Маріотта опікуватися тими листами, чи не так?

Він підводив очі, поки його погляд не зупинився на самій маківці моєї голови. Тоді довгих десять секунд дивився на мене крізь напівзаплющені очі й усміхався. Він робив це жахливо довго. Певно, витратив свій тижневий запас.

— Я маю свою думку щодо цього, — сказав він. — Хоч вона божевільна, але відбиває людську природу. — Маріотт, так вже складалося його життя, був людиною забобонною. Усі пройди — гравці, в тій чи іншій мірі, а всі гравці — марновіри — в більшій чи меншій мірі. Я думаю, Джессі була для Маріотта талісманом. Доки він піклувався про неї, з ним нічого не могло трапитися.

Я озирнувся на рожевоголового жучка. Він уже подолав два кутки й ображено повз до третього. Я підійшов, узяв його своїм носовичком, приніс і поклав на стіл.

— Погляньте, — сказав я. — Ця кімната на вісімнадцятому поверсі над землею. Оцей маленький жучок дерся аж сюди, аби знайти друга. Мене. Мій талісман. — Я ретельно загорнув жука у носовичок і поклав у кишеню. Губи Ренделла заворушились, але він нічого не сказав. — Цікаво тільки, чиїм талісманом був Маріотт, — сказав я.

— Не вашим, друже. — Його голос був в'їдливий, холодно в'їдливий.

— Мабуть, і не вашим. — Мій голос був звичайний. Я вийшов з кабінету й зачинив двері.

Спустився швидкісним ліфтом до виходу на Спрінг-стріт, вийшов із парадного входу муніципалітету і піднявся

сходинками до клумби. Обережно поклав рожевого жучка під кущем.

Їдучи в таксі додому, я міркував, як довго він знову буде дертися нагору, в бюро розслідувань убивств.

Вивів машину з гаража за будинком, і перш ніж вирушити до Бей-Сіті, поснідав на бульварі Голлівуд. Був чудовий прохолодний сонячний день. Звернув з бульвару Аргуелло на Третю вулицю і проїхав повз муніципалітет.

Розділ 32

Для такого респектабельного міста будинок був надто жалюгідний, наче він випадково потрапив у цей Біблійний край [14] . Уздовж підпорної стіни сиділи нелякані заброди. Певно, вони підпирали її, щоб вона не розвалилася, і щоб газон, суцільно вкритий бермудською травою, не зсунувся на бруківку. Будинок мав три поверхи зі старою дзвіницею, де ще висів дзвін. Можливо, ним користувалася добровільна пожежна охорона за давніх добрих часів, коли усі чоловіки жували тютюн та плювали просто собі під ноги. Щоб дістатися до будинку, треба було пройти занедбаною, порепаною доріжкою і піднятися на кілька сходинок. У широко відчинених дверях юрмилися люди. Не вагаючись, можна було визначити, що то адвокати із сумнівною репутацією, які тиняються по муніципалітетах та поліцейських дільницях, чекаючи якихось подій, з яких можна буде мати зиск. Гладкі, череваті чоловіки, з пильними настороженими очима і однаковими професійними звичками. Мені довелося протискатися поміж них, щоб потрапити у довгий, погано освітлений хол, який, мабуть, не прибирався з часів президенства Уїльяма Мак-Кінлі [15] .

14

Біблійний край — район на Півдні та Середньому Заході США, де поширено протестантство.

15

Уїльям Мак-Кінлі — двадцять п'ятий президент США (1897–1901).

На покажчику зазначалося, де міститься поліцейське інформаційне бюро. За подряпаним дерев'яним бар'єром, поруч із комутатором зв'язку, куняв поліцейський у формі. Там сидів ще один поліцейський, у цивільному, без пальта. Здавалося, що на боці в нього не кобура, а здоровенний пожежний гідрант. Він скосив око, відірвався від вечірньої газети, влучно харкнув у плювальницю, що стояла футів за десять від нього, позіхнув, тоді неквапом пояснив, що кабінет шефа нагорі.

На третьому поверсі було трохи світліше й чистіше, але це зовсім не означає, що там було світло й чисто. У самому кінці коридора я побачив двері з написом: «Джон Уокс. Шеф поліції. Вхід».

Усередині, за низькою дерев'яною загородкою, сидів поліцейський у формі і клацав на друкарській машинці двома пальцями, інколи допомагаючи собі ще й великим. Він узяв мою візитку, позіхнув і сказав, що зараз доповість. Потім неохоче почалапав до дверей з темного дерева, на яких було написано: «Джон Уокс. Шеф поліції. Стороннім вхід заборонено». Невдовзі поліцейський повернувся і відчинив дверцю у загородці. Я пройшов до кабінету — прохолодного, великого, з вікнами, що виходили на три сторони. Дерев'яний письмовий стіл був досить далеко, зовсім як у кабінеті Муссоліні. Щоб наблизитися до нього, треба було подолати неабияку відстань по блакитному килиму. І поки відвідувач ішов, власник кабінету мав досить часу, щоб уважно його роздивитися.