Прощавай, кохана!
Шрифт:
— Це тому, кому належить клуб «Бельведер»?
— І ще два гральних пароплави.
— Але то у нашій окрузі, — сказав я.
Він глянув на свої чисті відполіровані нігті.
— Ми заїдемо до вашої контори й заберемо ті дві цигарки з марихуаною, — сказав він. — Якщо вони ще там. — Він клацнув пальцями. — Втім, якщо ви дасте мені ключі, я можу з'їздити по них сам, доки ви голитиметеся і вдягатиметеся.
— Поїдемо разом, — не погодився я. — Мені треба переглянути пошту.
Я похапцем
Пошта прийшла, але читати її не варто було. Дві розрізані цигарки лежали у шухляді столу на своєму місці. Схоже, що кабінет не обшукували.
Ренделл узяв обидві цигарки, понюхав тютюн і сунув їх у кишеню.
— Одну візитку він узяв у вас, — сказав задоволено Ренделл. — На звороті її нічого не було, тому про інші він і не дуже бідкався. Амтор теж не злякався, певно, вирішив, що ви його обдурюєте. Поїхали.
Розділ 30
Цікава стара на дюйм висунула носа з парадних дверей, уважно принюхалась, ніби чекала почути запах фіалок, швидко глянула вгору й вниз по вулиці й кивнула сивою головою. Ми з Ренделлом зняли капелюхи. Отже, вона мене пам'ятає.
— Доброго ранку, місіс Моррісон, — привітався я. — Можна зайти на хвилинку? Це лейтенант Ренделл з поліції.
— От лихо, мені так незручно, я саме заходилася прасувати, — відповіла стара.
— Ми вас довго не затримаємо.
Вона відступила, й ми протиснулися в передпокій, а звідти до акуратної вітальні з мережаними занавісками на вікнах. Запах прасованої білизни долинав з глибини кімнати. Стара зачинила двері туди так обережно, ніби їх було виготовлено зі скоринки пирога.
Цього ранку вона була в біло-блакитному фартусі. В неї були гострі очі, а підборіддя не було зовсім.
Стара зупинилася за фут від мене, витягла шию і зазирнула мені у вічі.
— Вона нічого не одержала.
Я кивнув і подивився на Ренделла. Ренделл теж кивнув. Ми підійшли до вікна й подивилися на будинок місіс Флоріан. Ренделл повернувся, тримаючи під рукою свого капелюха, ввічливий, як французький граф на аматорській сцені.
— Таки нічого не одержала, — сказав я.
— Ні, не одержала. У суботу було перше. Квітневий день дурнів. Ги! Ги! — Вона замовкла й хотіла було витерти очі фартухом, та вчасно схаменулась, адже він поліетиленовий. Це її трохи засмутило.
— Коли листоноша пройшов мимо й не піднявся до неї, вона вибігла й гукнула його. Він заперечно похитав головою й подибав далі. Вона повернулася до будинку, гримнувши так дверима, що я подумала — шибки повилітають. Мов сказилась.
— Цього слід було чекати.
Цікава стара вимогливо звернулася до Ренделла:
— Покажіть мені свій службовий знак, молодий чоловіче. Від оцього молодого
Ренделл витяг із кишені золотаво-блакитний знак і показав їй.
— Наче справжній поліцейський, — задовольнилася та. — Ну і в неділю нічого не сталося. Вона тільки вийшла по спиртне. Повернулася з двома прямокутними пляшками.
— Джин, — сказав я. — Це й нагадало вам про мене. Добрі люди не п'ють джину.
— Добрі люди не п'ють взагалі, — промовила цікава стара повчально.
— Згоден, — сказав я. — Але сьогодні понеділок, і листоноша приходив знову. Певно, місіс Флоріан вже справді засумувала…
— Надзвичайно здогадливий молодий чоловік, чи не так? Просто рота розкрити нікому не дає.
— Перепрошую, місіс Моррісон. Це для нас дуже важливо…
— Тут є молодий чоловік, який вміє помовчати.
— Бо він одружений, — сказав я. — Навчений.
Її обличчя набуло фіолетового відтінку, що неприємно нагадало мені ціаноз.
— Геть з мого дому, поки я не викликала поліцію, — загорлала вона.
— Офіцер поліції перед вами, мадам, — коротко сказав Ренделл. — Вам ніщо не загрожує.
— Слушно, — погодилась вона. Фіолетовий відтінок почав сходити з її обличчя. — Але я не довіряю цьому чоловікові.
— Вам не слід нічого побоюватись, мадам. Місіс Флоріан і сьогодні не одержала рекомендованого листа?
— Ні, — коротко кинула вона. Очі її злодійкувато забігали. Вона стала говорити швидко, дуже швидко. — Цієї ночі якісь були люди. Я їх навіть не бачила, бо мене запросили в кіно. Коли ми поверталися — ні, коли мої вже поїхали — від її дверей від'їхала машина. Швидко, не вмикаючи фар. Номера я не розгледіла.
Її злодійкуваті очі гостро глянули на мене. А я розмірковував, чому вони злодійкуваті. Підійшов до вікна, підняв мережану занавіску. До будинку наближалася людина в офіційній синьо-сірій уніформі. Чоловік із важкою шкіряною сумкою на плечі і у кашкеті з козирком.
Я одвернувся від вікна, усміхнувся.
— Прогавили, — кинув я. — В наступному сезоні гратимете за третю лігу.
— Це негарно, — холодно зауважив Ренделл.
— Подивіться самі у вікно.
Він подивився, обличчя його задерев'яніло. Він нерухомо дивився на місіс Моррісон. Він чогось чекав, певно, звуку, не схожого ні на що інше. Він пролунав за мить. Це був звук падіння чогось просунутого в поштову щілину парадних дверей. Це міг би бути лист, але ні. Кроки стали віддалятися, й Ренделл знову підійшов до вікна. Листоноша не зупинився біля будинку місіс Флоріан. Він пішов далі, важка шкіряна сумка розмірено хиталася на його спокійній синьо-сірій спині. Ренделл повернув голову й спитав ввічливо: