Прощавай, кохана!
Шрифт:
Він вправно зв'язав італійця, засунув у рота кляп і поклав окуляри у безпечне місце. Ми підійшли до вентиляційної шахти. Я подивився вгору, але, крім темряви, нічого не побачив.
— До зустрічі, — сказав я.
— Може, тобі ще потрібна допомога?
Я заперечливо похитав головою і обтрусився, як мокрий собака.
— Хіба що підрозділ морських піхотинців, — відповів я. — Тільки коли не зроблю цього сам, то не зроблю зовсім. Бувай!
— Скільки ти будеш там? — занепокоєно спитав він.
— Годину,
Рудий задумливо подивився на мене, пожував губу, тоді кивнув.
— Часом людина повинна щось зробити, — промовив Рудий. — Завітай у зал для гри в бінго, коли буде час.
Він відійшов, але, ступивши кілька кроків, повернувся.
— Ця штука відмикає вантажний люк, — сказав він. — Візьми, може, вона допоможе тобі викупити щось. Скористайся з неї.
Рудий швидко зник.
Розділ 38
Холодне повітря линуло назустріч. Шлях нагору по вентиляційній шахті здавався дуже довгим… Три хвилини тягнулися як добра година, але нарешті я обережно висунув голову з люка. Навколо стояли вкриті брезентом шлюпки. У темряві попереду чулися голоси. Повільно рухався промінь прожектора, якого було прикріплено вище палуби на спеціальній платформі до однієї з щогол. Біля прожектора десь має бути хлопець з кулеметом чи, може, з браунінгом. Невесела робота. Особливо тоді, коли вантажний люк лишають незамкненим.
Було чутно приглушену музику, що линула ніби з поганенького приймача. Високо в небі, над самісінькими вогнями щогли, незважаючи на туман, мерехтіли кілька зірок, ледь освітлюючи палубу.
Я виліз з люка, витяг з наплічної кобури кольт, сховав його під пахвою, притискаючи рукою до боку. Ступивши три безшумні кроки, зупинився, вслуховуючись. Голоси, що розмовляли, замовкли, але нічого не сталося, — вони знову долинули з-за двох шлюпок. Я почав вдивлятися. І ось, за якимись таємничими законами, розсіяне світло сфокусувалося і вихопило з ночі та туману блискучу сталь кулемета на високій тринозі. Його дуло спиралося на поручні. Біля нього стояли двоє і курили. За мить розмова знову почалася, але жодного слова я розібрати не міг.
Я досить довго стояв, прислуховуючись до розмови, коли раптом почув за спиною:
— Пробачте. Але гостям не дозволяється бути на цій палубі.
Я неспішно обернувся і спершу глянув на його руки: брудні, але порожні.
Тоді кивнув головою і ступив убік, ніс шлюпки приховав нас. Чоловік рушив за мною, безшумно ступаючи по палубі.
— Напевно, я заблукав, — сказав я.
— Виходить, що так. — Голос у нього був молодий, приємний. — Унизу під східним трапом є двері з спеціальним пружинним замком — дуже надійним. Колись там був вільний прохід із ланцюгом над мідною табличкою. Згодом ми з'ясували, що дехто цим зловживає.
Він говорив повільно. Можливо, тому, щоб виказати люб'язність,
— Певно, хтось залишив двері відчинені, — сказав я.
— Бачте, — почав він і нахилив голову. Хлопець був нижчий за мене. — Бачте, як виходить. Коли хтось залишає двері відчиненими, це дуже не подобається шефу. Щоб такого не було, ми маємо з'ясувати, як ви сюди потрапили. Я певен — ви це знаєте.
— Авжеж. З'ясувати це не важко. Давайте спустимось і побалакаємо з шефом.
— Ви прийшли з компанією?
— З дуже приємною.
— Чого ж ви не лишилися з ними?
— Хіба ви не знаєте, як це буває? Ви повертаєтесь і бачите, що вже хтось інший пригощає її коктейлями.
Він хіхікнув і ворухнув підборіддям.
Я пригнувся й відскочив убік, спритно, мов жабка. Тишу прорізав свист гумового кийка і завмер, мов чийсь сумний подих. В мене склалося стійке враження, що всі гумові кийки, які є в наявності навкруги, при моїй появі автоматично злітають угору, щоб торохнути мене по потилиці. Хлопець вилаявся.
— Йди уперед і не роби дурниць. — сказав я, красномовно клацнувши запобіжником.
Часом навіть кепська гра дає неабиякі наслідки. Хлопець завмер, і я побачив, як кийок розгойдується на його зап'ясті. Мабуть, він гадав, що може запросто мене відлупцювати.
— Це вам не допоможе, — похмуро кинув він. — Вам ніколи не вдасться зійти з корабля.
— Я знаю. Хай тебе це не обходить.
Запала тиша.
— Що вам треба? — спокійно спитав він.
— У мене надійний револьвер. Але його зовсім не обов'язково пускати в діло. Я хочу побачитися з Брюнетом.
— Він поїхав до Сан-Дієго. У справах.
— Тоді я поговорю з тим, хто лишився замість нього.
— Ну ви й тип! — сказав хлопець. — Ходімо униз. Тільки сховайте вашу іграшку, перш ніж ми підійдемо до входу.
— Я її сховаю тоді, коли буду певний, що пройду у двері.
— Ну що ж, Худий, ходімо. Я тебе проведу, — усміхнувся він і рушив уперед.
Ми спустилися слизькими сходами і опинилися біля товстих дверей. Він відчинив їх і ретельно оглянув замок. Посміхнувся і, кивнувши головою, пропустив мене вперед. Я ступив у приміщення, сховав пістолета у кишеню.
Двері замкнулися.
— Спокійний сьогодні вечір, — кинув я.
Ми опинилися біля позолоченої арки, що вела до грального залу. Людей там було не так вже й багато. Звичайний зал — як і тисячі подібних. У протилежному кінці містився бар із кількома стільцями. Посередині — прохід. Музика то вибухала, то вщухала. Я чув, як рухається колесо рулетки. Один із відвідувачів грав у фараона. Все, як і скрізь. У залі було близько шістдесяти чоловік. На столі для гри у фараона лежала купа банкнот, що правили за банк. Гравець, літній сивий чоловік, напружено стежив за круп'є.