Прощавай, кохана!
Шрифт:
Двоє чоловіків у смокінгах неквапом рушили до нас, наче прогулювались, ні на що не звертаючи уваги. Цього треба було чекати. Мій підступний провідник і я чекали на них. Коли вони проминули арку, їхні руки опустилися до кишень — звісно, вони шукали не сигарети.
— Отепер ми побудемо тут у невеликій компанії, — сказав мій провідник. — Ви не заперечуєте?
— Ви Брюнет, — раптом промовив я.
— Так, — відповів він, знизавши плечима.
— А ви не такий вже й грізний ззовні, — зауважив я.
— Гадаю,
Двоє у смокінгах стали обабіч мене.
— Ходімте, — сказав Брюнет, — тут можна спокійно побалакати.
Він одчинив двері до кімнати, яка була водночас схожа і не схожа на каюту. Над темним письмовим столом, зробленим скоріше за все не з дерева, а з якогось пластику, висіли дві мідні лампи, закріплені на стелі шарнірами. У кінці кімнати стояло два ліжка, пофарбовані під дерево. Нижнє ліжко — застелене, а на верхньому височіла купа платівок і каталогів. У кутку стояла велика радіола. Канапа червоної шкіри, червоний килим, попільнички, підставка для сигарет та келихів і невеликий бар у іншому кутку.
— Сідайте, — запросив Брюнет і попрямував до столу.
На столі лежало багато паперів, схожих на ділове листування, аркуші з надрукованими стовпчиками цифр. Брюнет сів у масивне крісло з високою спинкою, трохи відкинувся і уважно глянув на мене. Потім підвівся, зняв пальто, шарф і кинув їх десь убік, тоді знову сів, узяв авторучку і заходився задумливо проводити нею по мочці вуха. Усміхався він по-котячому, але я люблю котів.
Не літній, не молодий, не товстий і не худий. Обличчя — засмагле, обвітрене, певне, тому, що він багато часу проводив на океані. Волосся — коричневе, трохи кучеряве від природи чи від моря. Чоло невисоке, розумне, у жовтуватих очах причаїлася ледь помітна погроза. В нього були напрочуд гарні руки, добре доглянуті, але не занадто. Темно-синій смокінг при тому світлі здавався майже чорним, а перлина, що він носив, — завеликою. Певно, це в мені промовляла заздрість.
Брюнет довго дивився на мене, перш ніж сказав:
— У нього револьвер.
Один із охоронців притулив до мого хребта щось тверде. Звісно, то була не вудка, а щось інше. М'яка тренована рука витягла мій пістолет з кишені і обмацала інші.
— Ще щось? — спитав голос у мене за спиною.
— Потім, — відповів Брюнет, кивнувши головою. Охоронець поклав мій пістолет на стіл. Брюнет відклав ручку, узяв ніж для розрізання паперів і ним засунув пістолет за прес-пап'є.
— Ну що ж, — повільно почав він, — чи треба мені пояснити що і до чого?
Один із охоронців швидко вийшов, зачинивши за собою двері. Другий стояв так тихо, що здавалося, його взагалі немає. Запала тиша, яку часом порушували віддалені голоси, притишена музика та плескіт хвиль десь далеко під нами.
— Вип'єте?
— Охоче.
Охоронець змішав два коктейлі — йому не потрібно було робити це потай, як у барах, —
— Сигарету?
— Дякую.
— Єгипетські полюбляєте?
— Звісно.
Ми запалили сигарети, потім випили доброго шотландського віскі. Охоронець не пив.
— Усе, що я хочу… — почав я.
— Даруйте, — перервав мене Брюнет, — хіба це має якесь значення?
В його напівпримружених котячих очах промайнула котяча посмішка.
Двері відчинилися, і до кімнати зайшов охоронець з хлопцем у зім'ятій куртці — гангстер з голови до п'ят. Він глянув на мене, і його обличчя побіліло, мов устриця.
— Повз мене не проходив, — похапцем промовив Зім'ята куртка, скрививши рота набік.
— У нього був пістолет, — сказав Брюнет і підштовхнув мою іграшку ножем для паперів. — Оцей. Він навіть штовхав їм мене у спину на палубі.
— Але повз мене він не проходив, шеф! — одним подихом випалив Зім'ята куртка.
Брюнет трохи підвів жовті очі і спитав мене:
— Ну?
— Женіть його, — відповів я. — Може, десь в іншому місті згодиться.
— Таксист може підтвердити, — пробелькотіла Зім'ята куртка.
— Ти кудись відлучався після о пів на шосту?
— Ані на хвилину, шеф.
— Це не відповідь. За хвилину може впасти імперія.
— Ані на секунду, бос.
— Його неважко обдурити, — розсміявся я.
Зім'ята куртка ступив до мене, і його кулак, розсікаючи повітря, мало не вцілив у мою скроню. Але я відчув тільки коливання повітря, а кулак наче розтанув. Почувся глухий удар, Зім'ята куртка відлетів убік, схопився за край столу і впав на спину. Задля різноманітності часом не шкодить побачити, як б'ють когось іншого.
Брюнет все ще усміхався мені.
— Сподіваюся, ви були не так уже й несправедливі до нього, — сказав він. — Але ми не з'ясували ще одне: про двері.
— Випадково були відчинені.
— Чи не можете ви вигадати щось краще?
— Тільки не у такому натовпі.
— Що ж, побалакаємо наодинці, — згодився Брюнет, не дивлячись ні на кого.
Один із охоронців підхопив Зім'яту куртку під пахви і потягнув до дверей, другий прочинив їх, і вони всі вийшли. Двері зачинилися.
— Ну добре. Хто ви і що вам треба?
— Я приватний детектив і хочу поговорити з людиною, яку звуть Лось Меллой.
— Доведіть, що ви детектив.
Я показав документи. Він переглянув їх і кинув мого гаманця, на стіл. Обвітрені губи все ще усміхалися, але усмішка стала якоюсь злинялою.
— Я розслідую вбивство. Минулого четверга пізно ввечері недалеко від вашого клубу «Бельведер» було вбито людину, яку звали Ліндсей Маріотт. Це вбивство пов'язане з іншим — цього разу жінки, яку позбавив життя колишній в'язень, гангстер і загалом відчайдух Лось Меллой.