Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— Оце пощастило, — сказала Кетрін. — Ми одержимо більш як три тисячі лір. Він таки чудовий кінь.
— От тільки б не злиняв він до виплати, — зауважив Кроуелл.
— Він справді премилий коник, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи заклався на нього містер Маєрс.
— Ну як, виграли? — гукнув я до Маєрса. Він кивнув головою.
— А я ні,— обізвалася місіс Маєрс. — Ви, діточки, на кого закладали?
— На Япалака.
— Та невже? Це ж виграли тридцять п'ять до одного!
— Нам
— А мені ні. Якийсь він був миршавий. Та й не радили на нього закладатися.
— Виграш буде невеликий, — сказав Маєрс.
— У таблиці сказано тридцять п'ять, — заперечив я.
— Виграш буде невеликий, — повторив Маєрс. — В останню мить на нього зробили величезний заклад.
— Хто?
— Кемптон та його хлопці. Ось побачите. Не буде й двох до одного.
— То, виходить, ми не одержимо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. — Не перегони, а шахрайство!
— Одержимо двісті.
— Це однаково що нічого. Що нам двісті лір. Я сподівалася на три тисячі.
— Таке шахрайство, аж гидко, — докинула Фергюсон.
— А втім, — сказала Кетрін, — якби це була чесна гра, ми ніколи б на нього не заклали. Але мені дуже хотілось одержати три тисячі.
— Ходім униз, вип'ємо трохи й побачимо, що там платять, — сказав мені Кроуелл.
Ми підійшли до дошки, на якій сповіщали про виграші, і, коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Япалака виставили 18,50. Це означало, що чистий виграш на заклад у десять лір навіть менший від самого закладу.
Ми зайшли в бар під трибуною й випили віскі з содовою. Там ми натрапили на двох знайомих італійців та Мак-Адамса, віце-консула, і вони піднялися з нами на трибуну, де сиділи дівчата. Італійці були страшенно манірні; Мак-Адамс завів розмову з Кетрін, а ми тим часом пішли вниз робити нові заклади. Біля механічного лічильника стояв містер Маєрс.
— Спитай-но в нього, на кого він закладає,— мовив я до Кроуелла.
— На кого граєте, містере Маєрс? — запитав Кроуелл. Маєрс витяг з кишені свою програмку й показав олівцем на номер п'ятий.
— Ви не проти, як і ми на нього зіграємо? — спитав Кроуелл.
— Грайте, грайте. Тільки не кажіть моїй дружині, що це я вам порадив.
— Може, вип'єте з нами? — запропонував я.
— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.
Ми заклали сто лір на п'ятий номер як на переможця та ще сто на місце в заїзді і знов пішли випили віскі з содовою. Я почував себе чудово, ми зустріли ще двох італійців і випили з кожним по одній, а тоді повернулися до дівчат. Ці італійці теж страшенно манірились і немовби змагалися з тими двома, що їх ми привели перше. Дуже скоро ніхто вже не міг усидіти на місці. Я віддав Кетрін квитанції.
— Який кінь?
— Не
— Ти навіть не знаєш, як його звуть?
— Ні. Можна подивитись у програмі. Здається, номер п'ятий.
— Така довірливість просто зворушує, — сказала вона.
Номер п'ятий переміг, але виграшу однаково що й не було. Містер Маєрс розсердився.
— Щоб виграти двадцять лір, треба закласти дві сотні,— сказав він, — Дванадцять до десяти. Не варта справа заходу. Моя дружина програла двадцять лір.
— Я теж піду з тобою вниз, — сказала Кетрін.
Усі італійці враз підхопилися на ноги. Ми з Кетрін спустилися вниз і пішли до вигону.
— Тобі подобається все це? — запитала Кетрін.
— Та начебто.
— Як на мене, тут справді непогано, — сказала вона. — От тільки забагато знайомих, просто несила їх зносити, любий.
— То ще не багато.
— Я знаю. Але оті Маєрси, і той добродій із банку з дружиною та дочками…
— Він дає гроші під мої чеки, — сказав я.
— Хай так. Та коли б не він, то хтось інший давав би. А оті четверо просто жахливі.
— Ми можемо залишитись тут і спостерігати перегони з-за огорожі.
— Оце буде найкраще. I ще, любий, давай зробимо заклад на коня, про якого ми нічого не чули і на якого не заклався б містер Маєрс.
Ми заклались на коня, що звався Світлим, і він прийшов до фінішу четвертий з п'ятьох. Ми сперлись на огорожу й дивилися, як коні, гупаючи копитами, скачуть повз нас, і бачили вдалині гори, а ближче, за деревами й полями, — Мілан.
— Тепер мені легше дихається, — сказала Кетрін.
Коні вже поверталися після заїзду й проходили крізь ворітця засапані й геть спітнілі; жокеї заспокоювали їх і скеровували під дерева, щоб там злізти з сідел.
— Ти не хотів би чогось випити? Ми могли б посидіти тут і подивитись на коней.
— Зараз принесу, — сказав я.
— Хлопчик принесе, — сказала Кетрін.
Вона махнула рукою, і до нас підійшов хлопчина з бару «Пагода», що був біля стаєнь. Ми сіли за круглий залізний столик.
— Хіба не краще, коли ми самі?
— Авжеж, — сказав я.
— Я почувала себе страшенно самотньою серед усіх тих людей.
— Тут чудово, — сказав я.
— Так. Дуже гарний іподром.
— Приємний.
— Гляди тільки, щоб я не зіпсувала тобі розваги, любий. Одне твоє слово — і ми вертаємось назад.
— Ні,— сказав я. — Ми залишимось тут і питимем вино. А потім, коли почнеться стипль-чез, підем і станемо проти ями з водою.
— Ти такий добрий до мене, — сказала вона.
Ще трохи побувши на самоті, ми залюбки повернулися до інших. День минув чудово.