Птахи з невидимого острова (збірка)

Шевчук Валерий Александрович

Олізар підійшов до вхідних дверей. Були відчинені, і він побачив крізь них зористе небо: зорі, як і вві сні, – побільшені вдвоє. На ґанку сиділа маленька скулена постать – Розенрох. Сидів, зігнутий і скам’янілий, прирослий до дощок, як гриб, що виростає тільки вночі.

– Дивлюсь, оце, пане, на небо, – сказав Розенрох спокійно, повертаючи голову в Олізаровий бік, – і мені страшно стає від тої безмежної просторіні. Часом я думаю, що ота безмежна просторінь і смерть – це одне і те ж, вам не здається? Я не можу спати, пане, вночі мене збуджують зорі й місяць. В такі ночі відчуваю в серці вищу й віщу мудрість. Є, пане, тридцять два шляхи премудрості, є десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться ті сфери – сефирот.

Знання про те, пане, – сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну ніч і не сто.

Олізар присів до нього на сходи.

– Я не збираюся у вас довго жити, – сказав він. – Звісно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом переді мною ще далека дорога – я сподіваюся, пане, застати живим батька…

Розенрох ще більше зіщулився.

– Говоріть тихіше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б вони довідалися про наші бесіди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогодні пані Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поєднатися з іншим, коли росте не поруч. Я, пане, сьогодні розтривожений небом. Ви теж, може, пізнаєте таку тривогу, адже, відкрию вам секрет… ніколи звідси не вийдете, пане.

– Як так – не вийду? – сполотнів Олізар.

– А так, – розсміявся Розенрох. – З цього обійстя ще ніхто ніколи не виходив. З цього обійстя ніхто ніколи і не вийде!..

– Не розумію вас, – сухо мовив Олізар, відчуваючи, що йому дубне на спині шкіра.

– Все просто. Гадаєте, ми з іншого тіста? Гадаєте, що ми такі дурні і не знаємо, що за цими стінами – широкий світ? Але не дозволяємо одне одному таких думок. Забороняємо думати про таке, отже, й постановили: ніхто звідси не вийде!..

– Але ж, пане, я не людина вашого світу… Я ваш гість…

– Коли б не ми, давно б не були людиною, – сказав Розенрох, – а перетворилися б на купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого світу. Може, мені не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогодні я, пане, розтривожений небом…

– А коли не захочу жити з вами? – спитав Олізар.

– Як так – не захочете? – не збагнув Розенрох.

– А так, пане, що кожна людина має власну волю. Кожна людина може й мусить вирішувати, як їй велить власний, а не чийсь розум!..

Розенрох понурився. Довго мовчав, а тоді звів лискучі, як ґудзики в домі, очі.

– Дивно мені на вашу наївність, пане. Чи ж не ви були вісім років бранцем? Хіба не пізнали такої очевиді, що людина не має власної волі? Що вона не може нічого вирішувати і що її розум має підлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь і йдіть у свій покій. Ідіть, щоб ніхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…

– Але з неволі я втік, – гостро сказав Олізар. – І звідтіля втекти було куди важче, ніж від вас.

– Хе-хе-хе! – тихо засміявся Розенрох. – Хіба ми вам боронимо тікати? Спробуйте, чи ж вам удасться?

– Удасться, – сказав Олізар. – Бо кожна людина має власну волю, а коли позбувається її, не втомлюється шукати. Чуєте мене, пане, вона її знайде!..

Але на дошках ґанку ріс гриб. Велетенський гриб, котрий жив так само, як і всі гриби. Світився від себе, і був через те добре видимий. Шапинка опукло-подушковидна, оливкувато-сіра, ніжка щільна, жовто-червона з темно-червоною сіткою. Впивався порами в дошки ґанку й пив світло зір. Ріс у тому світлі й більшав.

Олізар позадкував у сіни. Озирнувся затравлено, і раптом стьобнув його невимовний жах. Він стрибнув просто з сіней на ґанок, перелетів у дужому стрибку через гриба й помчав через подвір’я. Роса бризкала йому межі вічі, босі ноги пекло, наче біг по приску, наче втрапив у царство вогняних дерев і вогняної трави.

Ось зрештою і стіна. Гладка й висока, але він напружив м’язи і щосили стрибнув угору. Ковзнувся й

упав, вдарився лицем об землю і став під тою стіною навкарачки. Тоді підскочив і, торкаючись загорожі, побіг уздовж неї. Мчав як оглашенний і відчував: його замкнуто в яйце, а він хоче переконатися, що воно кругле. Воно таки було кругле, те яйце, й Олізару стало нестерпно бігти по нахиленій площині. Зараз він упаде, перекинеться, втопиться в тій бовтанці жовтка й білка, скоро сам стане жовтком, з якого, дасть Бог, колись вилупиться білий птах, котрий мешкає на невидимому острові. Він знову стрибнув на стіну, підтягся, напружився, але за мить звалився в траву – з його горла вирвався крик. Тієї ж хвилини наступив йому на спину грубий чобіт.

9

На вежі вдарено в тулумбаси. Один з вартівників, повільно зводячи довбню, мірно вдаряв у натягнену шкіру. Стогнали від того повітря й земля.

Олізар лежав, занурений лицем у землю, і міг прозирнути її наскрізь. Був у цю мить жуком, який повзе в земляну нору, а над ним голосно гавкає пес, що сторожує її.

Олізаровий погляд набрав сили бачити: мільйони грішників начиняють землю, вона, земля наша, і є ті мільйони грішників, тісно збитих одне до одного. Адже трава – це волосся їхнє, а дерева – витягнуті до неба прохальні руки їхні. Листя – це записки молитов їхніх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благає. І небо не хоче молитов, небо прокляло їх: посилає дощі, щоб змити ті записки, й посилає осені – скинути їх і загубити навіки в тліні та гною. Морози дублять руки й відмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тільки жорстокістю: йде на землю весна і в глибинах землі знову пишуть грішники свої записки-молитви, які випливають знизу на хвилях соку – сліз отих грішників, вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б’ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…

Руки йому зв’язали назад, крізь зав’язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею – князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох – лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду – четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б’ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в’язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове – наче кора старого й давнього дерева, Павучишине – неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум’я грало на їхніх завеликих білих зубах.

Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум’я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше – мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.

– Дайте слово сказати! – прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.