Пульс безконечності
Шрифт:
Гастролі для Одама Косташена обіцяли бути недовгими. На Сніжані він давав свій передостанній концерт, потім у системі Гарднера, куди їхню трупу мав доставити транспорт, що постачав Сніжану водою, було заплановано його останній виступ, і — повернення на Землю. Та непередбачені обставини зламали цей чіткий, вивірений ним самим графік гастролей…
Від природи нервовий і запальний, Одам Косташен не любив непередбачених обставин. Не любив поспіху й метушні. У повсякденному житті намагався підтримувати розмірений і спокійний ритм, що не порушувався роками. Ранкова репетиція, двогодинна прогулянка в парку, потім прослухування нових крелофонічних
Косташен потягнувся всім тілом. Потрібно розслабитися, відволіктися… Він викликав інформатор, і зі стіни випливла маленька фіолетова куля й застигла посеред кімнати.
“Що будемо дивитися?.. — мляво подумав Косташен. — Ну хоча б куди ми потрапили”.
— Зоряний атлас, — мовив він. — Каріатида.
Кімнату заполонила темрява. Поступово з неї виникло жовтогаряче сонце.
— Каріатида, — залунав безбарвний голос. — Зірка спектрального класу СЗ, стійка, маса 2,14 1033 /1,068 Сонячної, лінійний діаметр — 1 390 000 км, густина — 1,36 г/см3, температура на поверхні — 5300°К. Координати за шкалою Ройзмана на сьогоднішній день — 341, 148; 218, 046, 49, 670 (дані вказано в парсеках по відстанях від пульсарів із частотою 0,241; 0,013; 1,430 відповідно). Відстань до Землі…
— Годі! — перервав Косташен. — Планетна система!
— Планетна система, — слухняно відгукнувся голос.
Каріатида почала зменшуватись і віддалятися, а з простору повільно випливла ідеально біла планета із сяючою атмосферою.
— Сніжана, — продовжував голос, — єдина планета зірки Каріатиди… Склад атмосфери: азот — 76,4 %, кисень — 20,2 %, аргон — 3,39 %, інші гази — 0,02 %… Коливання середньодобової температури ±10–15 °C…Флора — відсутня… Фауна — відсутня… Сніжану занесено до Червоної книги планет, що відповідають стандарту Грейєра — Мойсеева… Наукові центри, бази, орбітальні станції і міста: академмістечко Центру космічних досліджень (філія).
Перед Косташеном розгорнулася панорама знайомого йому академмістечка.
— Населення на сьогоднішній день — 12 436 чоловік… Орбітальна станція класу “Шпігель”, — зображення блимнуло, і перед Косташеном у просторі повільно закрутилися ферми станції. — Параметри: максимальне віддалення від поверхні планети — 418,6 км, мінімальне — 398,2 км, період обертання — 1 година 31 хвилина. Змінний персонал — 36 чоловік. Стандартна база “Північний полюс” — 22 чоловіки. Поверхня планети вкрита товстим шаром снігу /Н20 кристалічна — температура плавлення +44,63 °C/.
І тут Косташен почув стукіт у двері свого номера. Він поспіхом відіслав інформатор і розблокував вхід.
— Заходьте!
До кімнати увійшла Брітта.
— Можна? Ти не крелофонуєш?
— Можна, — Косташен криво усміхнувся, побачивши на ній концертну сукню. — Невже концерт тільки-но закінчився?
— Так, — вона чомусь зніяковіла. — Нас довго не відпускали…
— А хто був на крелофоиіці? Байрой? — ущипливо запитав він. — Та ти сідай, — похопився і швидко створив для неї крісло.
Брітта обережно сіла.
— Ода…
— Нездара… — процідив крізь зуби Косташен. — Слави йому схотілося!
Брітта мерзлякувато пересмикнула плечима.
— Ода, — тихо спитала вона, дивлячись кудись повз Косташена. — Чому тебе сьогодні не було з нами?
— Тому що я дав тут уже всі свої концерти! — Косташен скочив з крісла і нервово закрокував по кімнаті. — А більшого, ніж те, на що я налаштувався, з мене видушити неможливо! Я створюю крелофоніку, а не просто імпровізую, як Байрой! Сподіваюсь, ти мене розумієш?
Він підійшов до дівчини і поклав руки їй на плечі. Плечі Брітти були холодні, він легенько стис їх, але вона лише дужче зіщулилась.
— Може, я зміг би ще раз тут виступити, але ж ти знаєш, що всі ці непередбачені обставини просто виводять мене з рівноваги…
Він тицьнувся носом у її волосся, заплющив очі і глибоко зітхнув.
— Спасибі тобі, що зайшла. Моя ти розумнице…
— Ода, — раптом ледь чутно запитала вона, — ти боїшся?..
Косташен відсахнувся, неначе його вдарили в обличчя. Щоки вкрилися темними плямами.
— Ні! — Він знову закрокував по кімнаті, нервово хрускочучи пальцями. — Мене страшенно дратує, що я сиджу тут, у цій чортовій дірці або ж коконі — як його там? — і не маю анінайменшого поняття, коли звідси вирвуся! Через ці кляті гастролі, нав’язані мені твоїм улюбленим Парташем, я вже два місяці не слухав нових записів, не бачив справжніх шанувальників крелофонії, — що вони тут тямлять у ній, якщо до ранку не відпускали Байроя? Я оглух, осліп, став схожим на волохатого пітекантропа, що бурмоче у своєму барлозі.
— Не треба так, Ода, — боязко почала Брітта. — Адже в тому, що ми тут затрималися, ніхто не винен…
— А як треба? — Косташен не на жарт розлютився. — Як? Робити вигляд, що нічого особливого не сталося, що все так і мусить бути, продовжувати виступати разом із трупою, всміхатися, приймати поздоровлення і квіти?
Брітта підвелася.
— Ні, ти посидь!
— Вибач, — вона бгала в руках широкий пояс концертної сукні, — але я не можу з тобою так розмовляти. Ти зараз занадто збуджений. Я краще піду…
Брітта повернулася, зробила кілька кроків і натрапила на заблоковані двері.
— Відчини, — сказала твердо.
Косташен похилив голову, відчуваючи, як важка кров припливає до скронь.
— Ти… Ти не залишишся?
— Ні. Сьогодні. — ні, — і додала трохи м’якше, але тим же рівним голосом: — Не треба. Випусти мене.
— Іди, — ледь чутно вимовив він і розблокував двері.
Брітта мовчки вийшла з кімнати.
Вона зайшла до свого номера і втомлено притулилась до одвірка. Світло почало повільно розгорятися, та Брітта скривилася — і в кімнаті лишився сіріючий напівморок.