Пульс безконечності
Шрифт:
— Знаєш, — раптом сказала Олена, — весь цей час у мене було таке відчуття, ніби я зраджую тебе, щоб цього не зробив ти сам.
Скидалося на мелодраму. Я на мить засумнівався, чи розумно вчинив, приїхавши сюди, в цей край, який знемагав у чеканні далекого літа. Олена викликала мене телеграмою. Вона з трьома помічниками мала демонтувати решту нескладного обладнання “Ілюзіону”, хоч Роберт і не особливо за нього тримався.
— Не зробив… — повторив я машинально.
Олена йшла попереду вздовж самого краю крижаної води. Я ступав по жорсткій корі мерзлого піску.
— Чому
Вона обернулась, ртутний відблиск холодних морських просторів лежав на її обличчі.
— Гадаєш… мені легко було тримати все це в собі? По-перше, Роберт, він суворо-пресуворо заборонив; звірив твою персональну установку з “прогностикою” — є там у нас така спеціальна машина, — і вона щоразу видавала негативний результат.
— Чортова “прогностика”!.. А по-друге?
— А по-друге, я знаю тебе краще за будь-яку “прогностику”. Тебе можна переконати лише таким чином… Діянням, ось яким.
Мабуть, так воно і є. З цим не можна не погодитись.
— І ти з самого початку була з ними?
— Так. З Робертом познайомилася ще студенткою — прийшов до нас на курс дуже цікавий дядечко, провів блискавичні дослідження над нами всіма, запропонував тести, зняв енцефалограму. Відібрав трьох, серед них була і я.
— Він весь час займався інтуїцією?
— Звичайно. Це його тема, так само, як твоя — інерцоїд. Саме тому він учепився за тебе. Роберт любить одержимих…
— “Ілюзіон” — служба покликання?.
— Не іронізуй, Андрію. У твоєму випадку це абсолютно точно. Роберт так і сказав: “Ми йдемо на це не лише тому, що ризикуємо втратити лідера, що пропадає унікальна наукова розробка…” Він запевняв, що йдеться про твою долю!
— Якось і сам дійшов би істини…
— Я бачила, як ти до неї доходив. І була готова на все, щоб ти став колишнім… Навіть якби довелося втратити тебе…
Слід гадати, що так і сталось. Я промовчав — не знаю, що казати в таких випадках. Ми поволі наближалися до вицвілого каркаса “Ілюзіону”, що бовванів удалині. Він скидався на викинутий хвилею корпус розбитої баржі.
— Сьогодні все відвезли, — сказала Олена.
— Що ж там усе-таки було? Вона всміхнулася.
— Звичайна апаратура, тепер уже серійна. Для знімання характеристик у трьохсот глядачів одразу. От і все. Та коли я привела тебе…
— Ну, ну!
— Поставили ще один блок, активний… каталізатор. Він стимулював контакт, інтуїтивний контакт. Але ти тоді… був не зовсім ти. Ти був дезорганізований, пригнічений, деформований як особистість. Некомунікант, як визначив Роберт.
— А хто ще знав про це? Я підозрював майже всіх.
— У курсі були Віра, лікар, чоловік, про якого ти подумав, що він п’яничка — тоді, перед святом, — і ще кілька наших, котрі супроводжували тебе по черзі. Ну й клопоту ти нам завдав!
Ми стояли під старим навісом із склопластику. Заходити всередину не хотілося.
— А синтез у п’ятірку для рейду?
— Це не важко було зробити, внутрішньо ти став майже колишнім, треба було лише вловити пік…
Я згадав керн. Досі не вірилося в це
— Та-а-к, засліплює… І все ж недостовірно.
Олена раптом штовхнула мене, жартома — як колись, у добрі часи.
— Після всього, що сталося, ти, мабуть, не довіряєш самому собі?
— Ще б пак! І головне — як у цьому переконати непосвячених? До того ж розшифровка моїх… наших з тобою записів посувається туго.
Олена колупнула носком чобітка мерзлу грудку піску.
— Тепер усе буде гаразд. Ми вже провадимо вісім розробок з найрізноманітніших тем, діапазон — від мікрокосмосу до живої праматерії. Залучаємо фахівців…
Зимові сутінки насувалися на узбережжя. Миттю, як лихоманка, налетів спогад про той вечір — осінній, холодний. Я згадав, що треба повернути піджак тій добросердній жінці, та як її тепер знайти? Невизначеність, цілковита невизначеність…
Олена пильно глянула на мене. Я знав, думок своїх від неї не приховати, адже ми з однієї п’ятірки. Вона несміливо взяла мене за руку…
— Слухай, Андрію. Бачиш цей пляж?
Я ковзнув поглядом по сіро-жовтому полю.
— Бачиш, який він: неприбраний, мертвий! Здається, царство вічного запустіння й холоднечі, яке ніколи вже не оживе. Але ж ти знаєш, не мине й трьох місяців…
І справді, не мине й трьох місяців, як вохристий пісок, окроплений травневими дощами, збере у своїй товщі тепло, сонячна зелень виграватиме у хвилях, і тисячі засмаглих тіл хлюпатимуться в лагідному прибої. Аж тепер я збагнув її задум: вона покликала мене сюди, щоб показати нижню точку відліку — зимовий пляж. Отже, Олена…
— Ну, звичайно! — скрикнула вона. — Весь цей час! День за днем — яка це була мука! І тепер, якщо ти мене простиш…
Вона уткнулася в мій шарф, здригаючись усім тілом. Я взяв її почервонілі від холоду руки й притулив до своїх розпашілих щік.
— Що, маленька? Гадаєш, можна все поновити? Адже стільки…
Вона підвела залите слізьми обличчя.
— Ні! Не треба нічого поновлювати. Нехай усе спочатку, усе заново, все-все!
У голому передгір’ї тьмяно світили жовті вогники Актуби, і чорна зимова хмара пливла посвітлілим небом на захід. Ми знали — її вже наздоганяв золотавий світанок…
ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ
У пошуках Станки
У монотонне читання параграфів зрідка вривалися голоси з вулиці, випадковий шум; неподалік у зоопарку кричав павич, гул транспорту, ніби звукове тісто, піднімався над полуденним містом, проникав в усі щілини, в’язнув у вухах.
У помпезному залі суду нас було троє — я, суддя і Станка. Я дивився на Станку, наче вперше бачив її. Вона сиділа на високому табуреті перед столом судді, як біля стойки бару. Жовті сандалії на гладенькій засмаглій ступні, Синя парчева спідниця до п’ят скульптурно драпірувала повні щиколотки й стегна. Смужка смаглявої шкіри під короткою блузкою, облямованою шовковим шнуром… Як для розлучення — не зовсім підходяще. Та Станка ніколи не клопоталася тим, щоб одяг відповідав обставинам.