Пульс безконечності
Шрифт:
— В машину! — це був швидше істеричний крик, ніж наказ. — В оту машину, — вказав я на передню. — А цю — на переїзд і підпалити! Тим, кому не вистачить місця, — потай пробиратися в місто.
Веснянкуватий знову був поруч, він тицьнув мені щось важке — пістолет. Я командував, кричав, зриваючи голос, жестикулював, наче маріонетка. Дивна річ — усі мої накази виконувались негайно! “Джипи” зупинились, не доїжджаючи до нас: багаття з величезного грузовика було й справді страшним. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє — у лісі.
На третій
— Скільки вас?
— Двісті чотирнадцять… ні, двісті дванадцять.
— Жаби?
— Утримують квартал 8. За три кілометри від річки.
— Як ви?
— Забарикадувалися з двох боків. На випадок чбго можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.
— Порядок. Передавай своїм: у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр, Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, як тільки він закріпиться. А поки що можемо лише забрати поранених.
В його голосі відчувалася втома, та й сам я порядно втомився. З того часу, як ми зустрілися з ним після втечі, минула, здавалося, ціла епоха; увесь цей час тривали вуличні бої. Хунта не змогла знищити революцію одним ударом, але тільки тепер стало ясно, якою важкою буде боротьба.
З-за водокачки вдарили ракети, і барикади здригнулися. Я перекотився через бруствер і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене своє темне обличчя, клацнув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляного кафе на перехресті раптом упав, як підкошений, і за ним з’явилося сіре, вуглувате тіло танка. Один, два… І тут…
— Вітаю, дорогий мій підопічний!
Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього пронозу… Нестора! Це він, посміхаючись, простягав мені руку. А я? З пов’язкою на передпліччі, у порваній брудній одежі, зі зброєю в руках, з самого пекла бою — опинитися тут, у тій самій кімнатці при залі суду, зі шпилем, що виблискував за вікном. Нестор заходився від сміху.
— Це ж треба! Я, очевидно, визволив вас з Імперії в дуже підходящий момент, чи не так? Мабуть, не солодко там, натерпілися лиха? Але тепер усім вашим бідам — кінець.
Він узяв зі столу цупкий аркуш паперу в райдужних розводах і урочисто зачитав:
— “Анулюється прийняте судом рішення”… хм, так… від такого-то, позивач така-то… відповідач… а втім, усе це не варто повторювати, головне не це… Ага, ось: “за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, її шлюб з відповідачем”, — з вами тобто, — “може бути негайно поновлений, якщо цього захоче відповідач”.
“Станка? Хто це? А-а… Станка”, — нарешті дійшло до мене.
Чиновник дивився на мене, як на іменинника.
— Жіночі капризи можуть набувати в наших умовах катастрофічних масштабів. Учора вона прийшла сюди зі своїм адвокатом, заплакана: ясна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!
Станка знову зі мною… але там, на барикадах… Там же зараз рознесуть усе на друзки!
— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше не знадобиться, — сказав
Я машинально лапнув себе по кишені.
— У мене його забрали.
— Забрали? А втім, в Імперії могло статися що завгодно. Вам доведеться відшкодувати його вартість — це не так уже й дешево, але Станка Гайдук, гадаю, варта того. Що це з вами? Розпишіться ось тут.
Я невпевнено, як неписьменний, узяв ручку і тримав її на відстані, як щось важке. Вона лежала в моїй долоні, як закіптюжений патрон. Патрон від протитанкової гвинтівки…
Нестор розуміюче всміхнувся. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивки. Врешті-решт, чи це не удача? Хіба не про це я й мріяти не смів у своїх поневіряннях? Коли вже бути відвертим, то й боротися я став лише тому, щоб мати бодай якийсь шанс відвоювати свою табличку у жаб. І Станка. Станка повернулася!
Та дивна річ — радість від того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитись у мою душу, надихнути мене — стомленого украй, отупілого в огні останнього тижня.
На долоні ще помітна була вм’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. В той перший день путчу, коли ми пізно вночі пробилися до групи Чіпа, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але все, що він сказав мені, запам’яталося назавжди.
— Ліно мені про все розповів. — Чіп звів на мене темні очі. — Цікава історія…
Кажучи це, він увесь час переводив погляд на карту — новеньку, з запахом друкарської фарби, з яскравими кольоровими стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її у кабіні грузовика.
— Цікаво, що й казати. Усе життя — в погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? Із краю в край…
— З реальності в реальність.
— Ну, це для мене занадто складно, я простий горновий. Для мене тут одна реальність, одна любов — революція. І для них також.
І справді, всі, хто заходив і виходив від Чіпа, кричав і палив, сперечався, а інколи мовчав, поринувши у свої думи, всі світилися зсередини небаченим, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного за день у фортецю, знаходився один із центрів повстання. З хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватись ситуація. Місто здригалося від канонади, крізь широченне вікно в кімнаті було видно заграви.
— Єдина реальність — це боротьба. Усе інше в порівнянні з нею нічого не варте. Та коли вже на твою долю випало таке свято…
Він не доказав, мабуть, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному.
— Ви проявили непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання в районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили їм про вас. Йдіть, командуйте! Гадаю, це ваше справжнє діло.
— Але ж я…
Він потис мені руку і зняв телефонну трубку. Убіг Ліно, за ним ще двоє, вони потягнули Чіпа до вікна, показуючи на заграву. Це горіли склади. Трохи згодом ми мчали з провідником на мотоциклі нічним містом, серед стрілянини й пожеж, побоюючись натрапити на міну…