РАЙ. Центр

Дашвар Люко

Круглий, як гарбуз, дядько з портфелем-дипломатом і вельветовою торбою прим’яв задом малу травицю під Володимирською гіркою біля трамвайних рейок поряд із пішохідним мостом. Газету розстелив, вмостився на останні політичні негаразди. З торби – сальця шмат, хліб у руки.

– Чи поїсти?

Від набережної до дядька – двійко молодиків у полотняних штанях. Босі, як волоцюжки, сорочки до пупа розстібнуті, мідні хрести на мотузках з ший звисають. І – знай озираються. Не інакше як хочуть без свідків із дядьком розібратися.

Дядько напружився, сало у роті зубами до соку стис. Руку до портфеля. За ручку вчепився, і наперед видно – не вагатиметься.

Босі хлопці кроків за десять від дядька зупинилися. Білявий дядька роздивляється, аж шию скрутив. А другий – справжній велетень – вклонився до землі…

– Смачної тобі вечері, світла християнська душе!

– Дякую, – дядько обережно.

– Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? – велетень далі.

– Питайте, тільки навряд поможу, – дядько їм. – Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?

– Центр! – Свиря аж підскочив. Микишці: – Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!

Микишка Свирю за рукав смик – мовчи! І знов до дядька з поклоном.

– Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися – зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.

– Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам…

Свиря сіпнувся.

– То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?

– Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.

Свиря – брови догори.

– Овва! Так тут і худоба є?

– У кого є, а у кого вже немає, – зітхнув дядько. На кумів глянув. – А ви звідки такі чемні?

– Козаки ми. Серденята Дорошенкові. – Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. – Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!

Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала – товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.

Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече… А хіба так буває? Вони ж із кумом – духи безтілесні…

– Куме! – до Микишки. – У мене голова від питань розколюється. А от, приміром…

– Підемо, – обірвав Микишка. Дядькові вклонився. – Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована!

Куми – до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами.

– Пронесло, – тільки й

устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети.

– Щоби на такій швидкості… А якщо хтось на дорозі… – стежив за вогнями, що швидко наближалися.

На дорогу глянув – Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться.

– Хлопці! Хлопці! – загорлав. – Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти!

Куми не чули. Сало… Із хлібиною.

– Мені у раю подобається, – з повним ротом розмірковував Свиря.

– А я так собі міркую… – почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі.

– Ні-і-і-і! – У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.

Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг – чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.

– А може, і не дуже подобається… Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?

– Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися… – вирішив Микишка.

Макс тис на газ, хоча геть не розумів – що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою.

Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» – кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.

Повернися? І де його шукати, того свідка?

Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька – той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.

Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги – до дядька, очі – на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І… де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» – Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.

Зупинився коло нього, а що казати?

Дядько підвів голову.

– Ти? – очманів. Та з розмаху по щоці – лясь! – Ах ти ж, скотиняко! – Та за грудки. – І хто тебе тільки народив, падло?! – На землю повалив, у шию увіп’явся. – Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину…

– Пусти… – хрипів Макс. – Пусти…

Дядько наче отямився – шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.