РАЙ. Центр

Дашвар Люко

– Яке там. Поки усі цяцянки роздивився – уже й півні заспівали.

Портьє здивувався, та знаку не подав.

– Чого бажаєте

на сніданок? – справу знав. – На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посипаний кунжутом, мюслі з фруктами і без…

Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав – досить, досить!

– Дякую, синку, – ввічливо. – Нічого не треба. Своє маю.

Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

– Чуєш? –

йому у вухо. – Під дверима постоїш хвилин десять?

– Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, – із подивом.

До дверей… Озирається – Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї – сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п’яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м’ятою соткою баксів: «Нє, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»

Конец ознакомительного фрагмента.