Рай
Шрифт:
Антон Никандрович дмухнув на фіялкову мережку з чорнильних ниток, відпровадив її в колосальну теку і зав’язав шнурочки. Теку поклав на хаос рукописів, що зеленів, синів, білів, чорнів палітурками біля печі, на багажному ящику з ялинних дощок, удвічі більшому, ніж хуторська скриня, обкута бляшаними пасками. Що було в тому ящику, Антон Никандрович знав колись докладно; а як він за кілька літ відзвичаївся пригадувати окремі речі, то лише уявлення про їхню загальну безкінечну цінність зберігалося в свідомості. На ящику, крім рукописів, підносилася купа пляномірно складених коробок з–під сигар, папірос, цукерок, пілюль, таблеток, сірників і негативів до фотоапарата, що, зроблений за власним пляном господаря, рудів у кутку, коло вікна, потужними
Найдивнішим феноменом було спання Антона Никандровича на власному залізному ліжку, що випнутими лезами і вістрями нагадувало машини для катування в підземеллі імператорської резиденції біля Дунаю. Заснути на такій кутні можна було тільки в самогіпнозі.
Від луток до одвірок, над головою Антона Никандровича, напинались дротини, на яких висіли біломатерчаті торбинки: в першому ряду з сіллю, перцем, корицею, кмином; а в другому з цукром, кавою, чаєм, цитринами. У хвилини, призначені для трапези, торбинки пересувалися в напрямку від луток до одвірок і спинялися над столом, що стогнав під ваготою дрібниць.
На табуреті красувався примус: він, мідногрудий і залізнорукий, сіяв абсолютною чистотою. Коли Антон Никандрович давав йому напитися з пляшок, що блищали під табуретом, — він з огненним обуренням і рівним шумом штурмував чайник угорі, над своєю крицевокоронною головою, і від того кава закипала, ніби її гнали в шию.
Присадкувата тумбочка, праворуч від примуса, зберігала в собі харчові продукти; ЇЇ накривав папір, білий, як вишневий цвіт.
Антон Никандрович клопотався в кімнаті, мов джміль у гнізді. Тим часом світло після битви з вечірніми сутінками почало бурштиново–рожеву гру, яка буває на струнах віольончелі.
Першою і дивною для вечора справою, що виконав Антон Никандрович, було — побритися: якоюсь сільськогосподарською машиною в мініятюрі зняти з щік рослинність, схожу на пухнату наморозь по корі.
Але дві причини суперечили такому порівненню; перша — Антонові Никандровичу всього лише п’ятдесят вісім років, отже розквіт мужеського віку; друга причина — в соняшній системі, що за вікном гукала до всіх пташиними фляжолетами, було літо в його медовому цвіті. Літо з молотком і різьбарськими інструментами, якими творило добрі речі на огородах: всякі там буряки, кормові і цукрові, моркву, огірки, гарбузи, схожі на валуни, помідори, дині, кавуни, повні чорненького насіння, гомоніло і заливало кімнату повінню, спонукаючи Антона Никандровича мерщій рухатися і клопотатися, мов джміля над гронуватими щільниками, під корінням самотнього дерева.
Насотавши чорнила в чотири автоматичні ручки, він був приготований облягати твердиню, що завжди стояла перед зором і манила привидами свічок. Знав, що тільки бджолина систематичність і терпеливість муравля служать запорукою успіху. Думка була в повній працездатності — як завжди з надходом вечора, призвичаєна до щасливого здогаду,
Бородатий дід був би на п’ять сантиметрів вищий, якби різко випростався і ввібрав у міжплеччя дві скибуваті лопатки. Коли рукави трохи відгорнуться, видно білу, мов слонова кість, шкіру на дужих руках з блідо–голубими гільчасто випнутими венами. Здеформований, ніби в колгоспного косаря, чорно–сірий костюм на гладіяторській фігурі Антона Никандровича висить з архаїчною шляхетністю. Тільки черевики, підкреслюючи прирослість фігури до землі, порушили гармонію якимись дикими розмірами. Що ж до латок на них, численних, як луска на карасях, то вони вимагають окремого пояснення.
ПЕРШИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
НАДЛЮДСЬКІ ЧЕРЕВИКИ
Минулого року Антон Никандрович дістав був через доброго студента — «добувайла» (себто майстра т. зв. «блату») талон на нові черевики. Прийшовши в магазин, ударив талоном по стійці, як козирною картою: бурхлива радість у тихого чоловіка! А продавець, що, очевидно, зоставався психологічно «неперебудований», хоч у всіх газетах гукалося про негайну потребу перебудувати людську свідомість і викорінити з неї рештки капіталістичного суспільства: широкогрудий продавець освітив своє обличчя череп’яною посмішкою і повільно, ніби допіру вийшов із стовбняка, окував собі перенісся кайданами окулярів і почав студіювати талон. Через півгодини він скінчив роботу і замогильним голосом спитав, дивлячись на трамвай крізь скляну вітрину:
— Який номер?
Антон Никандрович признався:
— Сорок сьомий.
Продавець мізинцем посунув талон по прилавку, в напрямі до власника ноги, і почав крутити цигарку, вживаючи до неї золотої павутинки і ніжного папірця. І мовчав; мовчав, як камінна статуя на старопоганській степовій могилі, оточеній полинами.
— Сорок сьомий номер, — несміливо повторив Антон Никандрович.
Продавець заговорив страшним голосом, він — Ієзикіїл, що, бачачи нерозкаяного грішника перед собою, кидає розпечені брили праведного гніву: — Треба бути нормальною людиною! З нормальною ногою! Тоді приходити в магазин по черевики. А то — як дитина… ніби йому невідомо, на яких людей працює наша промисловість.
— Прошу пробачити, — знічується Антон Никандрович, схожий на студента, що «провалився» і просить призначити повторний іспит, — я… хіба я можу змінити ногу?
— Можна операцію зробити і носити нормальні черевики, як всі нормальні люди! — заревів продавець.
Антон Никандрович утік; талон десь згубив. Носив старі черевики до старого добродушного вірменина, власника вуличної майстерні на двох табуретах; колекціонував латки одну по одній: різного обрису, розміру, кольору, матеріалу.
ДРУГИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
ТРИ ГОДИННИКИ, ЩО ПРОПАЛИ
Були часи, коли Антон Никандрович із пташиним педантизмом давав лад кожній пір’їні свого туалету; а на сьогодні, в життьовому безладді, збайдужів до зовнішносте і бажав лише зручносте, легкости і гігієнічности. Його найбільша турбота — сумлінно і вчасно виконати кожну працю; в цьому він міг перенімечити німця. Так само, як і пульс на руці, годинник був органічно потрібний його істоті. Настільні годинники йшли неточно, та й то в неприродних позах: на животику, боком, догори ніжками; тільки поставиш їх, як слід, — вони віддають дух, і Сатурнова сила спиняється.